Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

По обидва боки скринь упоперек палуби двома рівними шеренгами виструнчились двадцять чоловіків із мушкетами, у стальних кірасах і начищених до блиску іспанських шоломах, від яких на обличчя бійців падала тінь.

Не можна було сподіватися на те, щоб полковник Бішоп з першого погляду впізнав у цих струнких, чисто зодягнених солдатах тих обшарпаних, брудних рабів, які лише вчора працювали на його плантаціях. А ще менше можна було сподіватися, що він одразу впізнає підкреслено чемного чоловіка, що підійшов привітати його. Це був сухорлявий джентльмен, одягнений за іспанською модою в чорне зі срібними позументами. На гаптованій золотом перев’язі в нього висіла шпага з позолоченою рукояткою, а з-під крислатого касторового капелюха з великим плюмажем вибивалися старанно завиті смолисто-чорні кучері.

— Раді вітати вас на «Сінко Льяґасі», дорогий полковнику! — звернувся до плантатора нібито знайомий голос. — На честь такого високого гостя ми, як могли, скористалися з гардеробу іспанців, хоча не сміли й мріяти, що вітатимемо вас особисто. Ви серед друзів — своїх давніх друзів.

Полковник остовпів від подиву: цей розкішно вбраний джентльмен був не хто інший, як Блад. Обличчя його старанно поголене, волосся акуратно причесане, і сам він, здавалося, помолодшав, хоча насправді мав такий вигляд, як і належить у тридцять три роки.

— Пітер Блад! — здивовано вигукнув полковник, і враз подив на його обличчі змінився виразом задоволення. — Отже, це ти...

— Так, я. Я й вони, мої і ваші славні друзі. — І Блад, відкинувши недбалим жестом манжет із тонкого мережива, показав рукою в бік шеренги, що виструнчилась на палубі.

Полковник придивився уважніше.

— Сто чортів вашій матері! — з дурних радощів полковник заговорив фальцетом. — І з цими молодцями ти захопив іспанський фрегат і побив собак їхньою власною зброєю! Чудово! Та це ж героїзм!

— Героїзм? Ні, точніше — епічний подвиг. Ви, здається, починаєте розуміти всю глибину мого хисту, полковнику?

Бішоп сів на кришку люка, скинув свого крислатого капелюха й витер спітнілий лоб.

— Ти здивував мене! — сказав він, ледве переводячи дух. — Присягаюся спасінням душі, це дивовижно! Повернути гроші, захопити цей чудовий корабель, і все, що на ньому! Це хоч трохи винагородить нас за інші збитки. Клянуся життям, ти заслуговуєш на відзнаку.

— Я цілком поділяю вашу думку.

— Триста чортів! Ви всі заслуговуєте на винагороду, і ви побачите, що я можу бути вдячним.

— Інакше й бути не може, — зауважив Блад. — Залишається довідатись, на яку винагороду ми заслуговуємо і наскільки ви будете вдячним.

Полковник пильно глянув на Блада, і тінь подиву майнула його обличчям.

— Хіба ж це не ясно? Його ясновельможність губернатор сповістить у Лондон про ваш подвиг, і, можливо, якусь частину вашої вини буде відпущено.

— О, щедрість короля Якова добре відома! — глузливо кивнув Натаніел Хаґторп, що стояв поруч. Хтось із шеренги пирснув сміхом.

Полковник Бішоп неспокійно затупав на місці. До його свідомості дійшло, що за цією чемністю може критися ворожість.

— І ще не все з’ясовано, — повернувся до попередньої розмови Блад. — Я маю на увазі вашу обіцянку висікти мене. Не знаю, наскільки ви взагалі дотримуєтесь свого слова, але в таких справах ви досі виконували обіцяне. А мені, як я пам’ятаю, ви сказали, що не залишите живого місця на моїй спині.

Здавалося, що такі спогади образили плантатора, він аж руками замахав.

— Що ви! Що ви! Невже я згадуватиму про це після такого благородного вчинку?!

— Я радий, що ви так думаєте. Але все ж мені дуже пощастило, що іспанці з’явились учора, а не сьогодні, а то я був би зараз там, де Джеремі Пітт. І де б тоді взявся той здібний чоловік, що побив іспанську наволоч її ж зброєю?

— Навіщо про це згадувати?

— Мушу, любий полковнику. Свого часу ви заподіяли людям чимало лиха своєю жорстокістю. І я хочу, щоб ви відчули дещо на собі і на все життя запам’ятали це, — хоча б заради тих, хто колись у майбутньому може ще потрапити до вас у лабети. Там, у кормовій рубці, лежить Джеремі, чию спину ви розмалювали всіма кольорами райдуги. Бідолаха ще проваляється не менше ніж місяць. А якби не іспанці, то зараз він міг би вже бути й на тому світі; та, можливо, що й я разом із ним...

Після цих слів наперед виступив Хаґторп, високий, енергійний чоловік із виразно окресленим, привабливим обличчям.

— І нащо вам марнувати час на такого мерзотника? — з подивом запитав колишній офіцер королівського військово-морського флоту. — Викиньте його за борт, та й годі.

Очі полковника мало не вилізли на лоб.

— Що це, в біса, ви верзете?! — заревів він.

— А ви щаслива людина, полковнику, — перервав його Пітер Блад, — хоча ви й не догадуєтесь про джерело вашої удачі.

Цього разу не втерпів Волверстон, цей одноокий здоровань. Він найменше був схильний панькатись.

— Повісити його на нок-реї[6]! — почувся його різкий, сердитий голос, підтриманий вигуками декого з колишніх невільників.

Полковник Бішоп затремтів. Містер Блад повернувся. Він був абсолютно спокійний.

— Будь ласка, любий Волверстон, — сказав він, — дозволь мені командувати. Здається, так ми домовлялися, і я прошу не забувати цього. — Погляд його перебіг по всіх присутніх, показуючи, що звертається він до всіх. — Я хочу, щоб полковникові Бішопу зберегли життя. Він потрібен нам як заручник. Якщо ви наполягатимете на тому, щоб його повісили, то вам доведеться повісити й мене разом із ним, або ж я зійду на