Читати книгу - "І будуть люди"

— Кажіть уже ви, Оксене.

І Оксен змушений піддатись. Що ти поробиш з дурною бабою, як їй так забажалося! А може, воно й краще? Видать, не знає вона справжньої ціни, тому й не хоче її називати!

Повеселілий Оксен починає здалеку:

— Ви самі знаєте, Мокрино, що земля на вашій ниві не дуже той... А якщо прямо сказати — поганенька землиця. Там зроду-віку ніщо як слід не родило. Не родило ж?

— А не родило, — згоджується Мокрина і пробує видобути з губів тужливу мелодію: проводить рукою.

— Ну, от... То яка земля, така їй і ціна... Бо коли ви купуєте гарну корову, то платите одні гроші, а коли купуєте погану, то платите інші... Адже так?

Мокрині ніколи не доводилося купувати корову, — тим більш охоче згоджується вона з багатієм.

— То як ви думаєте, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? — тягне Оксен, бо, по правді кажучи, його трохи мучить совість. Адже він добре знає, земля на тій ниві аніскільки не гірша, ніж на його полях, — чорнозем, хоч на хліб намазуй. І вже здається Оксенові, що навіть Бог, хоч який він прихильний до нього, а й то докірливо позирає з ікони. «Господи, якщо куплю по сходній ціні, поставлю тобі сто свічок, — обіцяє Оксен. — Ти ж сам, Господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немає від неї ніякої користі людям. А ти ж сотворив землю для того, щоб її орали, щоб її засівали... Тож не можу я дивитись, як пустіє

земля».

В Бога немов м’якшає суворе обличчя. Оксен устає, поправляє гніт у лампаді, побожно хреститься. Хреститься за ним і Мокрина.

— Мені не так уже й потрібна ота ваша землиця — зі своєю ледве вправляюся, — лукавить сам із собою Оксен. Щиро вірить зараз у те, що саме тільки співчуття до бідної жінки рухає ним, спонукає виручити її з біди. А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь ціну. Хай навіть трохи більшу, ніж він збирається їй запропонувати. Не пожалів би зайвої копійки, аби тільки лишитися чистим перед Богом.

Але Мокрина не злазить з пеньочка:

— То вже ви кажіть, скільки. Коли б оце був Протасій, то він би сказав, а так кажіть уже ви.

«Поставлю сто свічок і пожертвую десять карбованців на храм», — востаннє звертається до Бога Оксен і називає ціну.

Ціна сміхотворно низька. Таку ціну Оксен не насмілився запропонувати навіть панові після того, як позолотив ручку його управителеві. Але ж зроду-віку так повелося, що один набиває ціну, а другий збиває її. То чому ж має відступати від цього звичаю Оксен? Ось Мокрина подумає, подумає, та й скаже свою, вдвічі, утричі вишу ціну, отоді вже вони почнуть торгуватися... Але чому вона так довго мовчить? Чи, може, вона недочула?

Та Мокрина почула, тільки не знає, багато це чи мало. Бо ж вона ніколи не торгувала землею. Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б ціну і стояла б на ній, як укопана. А землю не продавала. Чого не продавала, того не продавала.

Та Протасій передав: «крепко торгуйся», і вона таки мусить торгуватися. Зводить на дуку вицвілі очі, несміливо запитує:

— А ви б не могли ще накинути?

— По скільки ж, Мокрино? — рве своє серце Оксен.

— Та-а... хоч по десять рублів.

Сказала і сама злякалася. Ану ж Оксен розсердиться, не захоче з нею й балакати!

— По десять? — перепитує Оксен — Гм, по десять... Ну, що ж, Мокрино, хай буде уже на ваше, бо не люблю я, признатись, торгуватися... А тепер, як водиться, і запити це діло не гріх.

Повеселілий Оксен дістає півлітру, дві чарки, миску з тоненько нарізаним салом, цибулею та огірками.

— За здоров’я вашого чоловіка, Мокрино! Хай йому щастить та щоб живий повернувся додому!

Не пила Мокрина ніколи горілки, але за Протасія не можна не випити. Еге ж, не можна. Бо як згадає про якісь там «булони», що ними морять її чоловіка, так сльози і здушать за горло.

Міцна горілка відразу б’є їй у голову. Мокрина тихо сміється, пробуючи вхопити кружальце огірка, що вислизає з-поміж пальців.

— Та ви сало беріть, Мокрино, не церемоньтеся! — гостинно припрошує її Оксен. Очі його святково зволожилися, він приязно дивиться на жінку. І, щоб зробити їй приємне, починає вихваляти її чоловіка: — Гарний чоловік ваш, Мокрино. Побожний, сумирний, ніколи нікому зла не заподіяв. Такі і в Бога у серці, і в людей у пошані.

— А такий, такий! — витирає розчулені сльози Мокрина. — Він, Протасій, такий...

— От пішов на війну і там добрим воїном став, — каже далі Оксен. — Начальство ним довольне, дивись, ще «грегорія» додому принесе... Що ж, цар нас, дітей своїх, не забуває... Ви думаєте, Мокрино, я теж воювати не хотів? Так начальство ж не пустило, сказало: ти в батька один, в тебе молотарка, то обмолочуй людям хліб та засівай свою землю, бо солдатам теж їсти щось треба. От і мусив залишитись, якщо начальство повеліло. Бо на те воно над нами й поставлене, щоб ми його слухалися...

— А так, так, — звично притакує Мокрина, мало розуміючи, про що каже Оксен, бо в затуманену голову її влетів раптом джмелик: гуде та й гуде, заважаючи слухати!

— Тож вип’ємо ще по одній — за дорогих наших воїнів!

Мокрина вже піднесла була до рота чарку, та раптом відставила, зімкнула вуста, її охопила підозра. А чи не хоче Оксен впоїти її, щоб не віддати всі гроші? Скаже потім, що була п’яна, десь по дорозі загубила — хто її буде слухати, хто їй, бідній жінці, повірить?

Мокрина відсуває чарку подалі від себе, обережно кладе ненадкушену скибочку сала на край полив’яної миски.

— Дякую вам за вгощеніє, а я таки більше пити не буду... — І, трохи повагавшись, питає: — То гроші ви зараз віддасте чи, може, завтра прийти?

— Гроші? — дивується щиро Оксен. — Так ми ж, Мокрино, ще й купчої не склали! От поїдемо з вами у місто, підпишемо купчу, а тоді вже й віддам ваші гроші.

На Мокрининому обличчі таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякається, як би жінка не передумала.

— Або добре, де вже моє не пропадало: дам я вам сьогодні завдаток... Це тільки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому і копійки наперед не дав би. Бо тепер, знаєте, які люди пішли, візьме — та й поминай як звали!

Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою