Читати книгу - "Кобзар"

Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1843, Березань

***

Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає. Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили - Твоя слава… і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? чого стояв? І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??.. засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??!! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. А надію… Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі. Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте! Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новин леміш і чересло.- І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!!

Може… може… а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється - І слово забуте, Моє слово тихосумне, Богобоязливе, Згадається - і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька, І мене згадає… Слово моє, сльози мої, Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти. Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.

19 февраля 1844, Москва

Сова

Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови. Китайкою повивала, Всіх святих благала, Та щоб йому всі святії Талан-долю слали. «Пошли тобі матер божа Тії благодати, Всього того, чого мати Не зуміє дати». До схід сонця воду брала, В барвінку купала, До півночі колихала, До світа співала:

«Е… е… лю-лі, Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала. Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясен високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню Хоч за морем синім. Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину. У червоних черевиках, В зеленім жупані По світлиці походжає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє. В хаті, як у раї!! А я сиджу на покуті, Тілько поглядаю.

Ой сину мій, сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні! Нема кращого й не буде - Дивуйтеся, люди! Нема кращого!.. а долю… Долю роздобуде». Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля? Ох, якби-то… вміла б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю, і волю, Та ба… а зле безталання Зустрінеться всюди - І на шляху, і без шляху, Усюди, де люди. Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася… а тим часом Батько умирає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна… та все ж тяжко… З горем та нудьгою Пішла вона до сусідів Поради просити… Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми… не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила… І синові за три копи Жупанок купила. Щоб і воно, удовине, До школи ходило.

Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату. А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти - Верби при долині; А у вдови одним одно, Та й те, як билина.

Діждалася вдова долі, Зросту того сина. І письменний, і вродливий - Квіточка дитина! Як у бога за дверима, Вдова панувала; А дівчата лицялися І рушники дбали. Полюбила багатая - Не поцілувала, Вишивала шовком хустку - Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату. Та й підкрались… Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями З дрібними сльозами. Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. Ой привезли до прийому Чуприну голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати. Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі невлад, усіх назад, В усіх доля мати. А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. Покинула знову хату, Синову господу; Пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду. Бо хрещені не приймають: «Стара,- кажуть,- стала, Нездужує…» - і огризок В вікно подавали Христа ради. Не дай, боже, Такого дожити, Не дай, боже, в багатого І пить попросити. По копійці заробляла, Копу назбирала. Та до сина лист писала, У військо послала - Полегшало. Минає рік, І другий минає, І четвертий, і десятий, А чутки немає. Нема чутки; що тут робить? Треба торбу брати Та йти… іти собак дражнить Од хати до хати. Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло коворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу. Сидить собі та дивиться В поле на дорогу. І світає, і смеркає, І знову смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає.

Понад ставом увечері Хитається очерет. Дожидає сина мати До досвіта вечерять. Понад ставом увечері Шепочеться осока. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака. Понад ставом вітер віє, Лози нагинає. Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива