Читати книгу - "20 000 років під кригою"

Коли б я міг відокремити той крижаний затор, до якого корабель вклинився носом, то «Тегетгоф» своєю вагою сповз би з танучої льодяної гори. Можливо, він застряв би між крижинами в глибині, й тоді льодові скелі посунулися б за ним і, певно, поховали б його навіки. Та може трапитися й таке, що корабель прокладе собі шлях до тієї льодової башти, що утворює побережжя згаданої мною затоки. Тут на корабель ще чекає одне найнебезпечніше випробування. «Тегетгоф» має сковзнути по високій, десятиметровій льодовій стіні. Можливо, він розіб'ється, та коли сповзе непошкодженим, у вільній затоці не загрожує йому вже жодна небезпека.

Я вирішив, що варто піти на такий риск.

Пристосування я мав. На кораблі були торпеди. Я знав, як ними користуватися — порозкладав їх у щілини між крижинами, а потім електричною іскрою в одну мить привів їх у дію.

У першу хвилину після вибуху «Тегетгоф» страшенно труснуло, а шум і рипіння змішалися з тріском крижин. Корабель поповз униз. А коли він уже рушив, зупинити його неможливо. Гострий кіль «Тегетгофа» зі скреготом прорізав собі шлях між крижинами, й з наростаючою швидкістю важкий корабель мчав з вершка затору на крижане побережжя затоки. Відпала потреба вдаватися до нової торпеди, щоб подолати цю останню перепону.

Під час цього польоту перелякана Бебі кудись заховалася. Але я в ці критичні хвилини мусив твердо стояти на ногах. Я кинувся до штурвального колеса й прив'язав себе до лави. Якщо корабель не розіб'ється, а стрибне з льодової стіни до затоки носом уперед, то він, певно, зануриться аж до дна. Це ще не велика біда. Амбразури, ілюмінатори й люки зачинені, отже, ми не потонемо. Якщо й затече трохи води, то викачаємо її корабельними насосами. Але може трапитись і таке, що після розгону «Тегетгоф» попливе в такому напрямі, який відведе його далеко і від затоки і від суші. Щастя, що я залишився на кораблі. Бо коли б він утік від мене, то я не зміг би дістатися до нього у відкрите море. А якщо я переживу цю катастрофу, якщо не потрощу собі кісток, не потону у воді, то маю пильнувати! Як тільки «Тегетгоф» почне вільно плисти в затоці, я мушу відразу ж узятися за штурвальне колесо, щоб скерувати корабель на захід.

Раптом страшенної сили поштовх струсонув корабель, і цілі льодові вежі впали на «Тегетгоф» з обох боків. Миттю на палубі завирували хвилі. Я бачив, як по обидва боки здіймалися величезні прозорі зеленаві гори води, що зливалися наді мною в суцільне склепіння. «Тегетгоф» занурився у воду.

Що наказує перший інстинкт людині, яка пішла під воду? Визволити руки й ноги і плисти! Але ж мої ноги прив'язані до корабля, і я не можу плисти, та ще й мушу під водою керувати кораблем.

Я не випускав з рук штурвального колеса і лічив секунди. Налічив близько ста двадцяти секунд. Довше у воді не витримає і найкращий плавець. Я почав задихатися. Настав час визволити ноги й рятуватися. Та я не тікатиму! Краще загину, а «Тегетгофа» не залишу. Наша доля спільна. Виживемо чи загинемо, але бути нам разом!

Уже втрачаючи свідомість, я відчув, що водяна стеля надо мною почала яснішати, а через дві хвилини я побачив небо, але вже не синє, а червоне. «Тегетгоф» швидко плив у тумані на схід. Треба було його повернути назад. Дороговказом мені була заграва, що пробивалася крізь туман. Треба якнайкраще використати час, поки корабель від великого поштовху плив сам. Кожної хвилини його швидкість уповільнювалася, а коли «Тегетгоф» доплив до берегів нової затоки, то занурився носом у намул. Я для перестороги спустив ще й малий якір, щоб захистити корабель від всіляких несподіванок. Якщо ця суша справді стала плавучою, то вона понесе з собою й корабель. А коли гаряче вугілля й нафта розтоплять крижини під нею і суша почне тонути, ми на «Тегетгофі» врятуємося.

Корабель не зазнав великих пошкоджені» лише на носі подекуди стерлася оздоба.

Я покликав Бебі, яка й досі не залишала своєї схованки. Вона дуже тішилася з того, що «Тегетгоф» визволився, і з радості навіть викупалася в крижаній воді нової затоки.

Земля, що народжується знову

Тепер передусім треба було доставити теплий одяг моїм людям у катакомбах.

Оскільки палуба корабля стояла врівень з берегом, то я перекинув місток, і переправив через нього сани, які, звичайно, мала тягти до катакомб Бебі. Катакомби тепер були недалеко, бо корабель приплив до протилежного берега затоки. Отже, в дорозі нам не зустрічатимуться озера, через які було б нелегко переправитися з саньми.

Ламека й Нагаму я знайшов на тому ж місці, де й залишив.

Я прибув вчасно, бо встиг перешкодити старому заподіяти нам усім страшне лихо. Ламек хотів принести своєму богові жертву й запалити пшеничне зерно в келеху. Багато зусиль доклав я, поки відмовив його від цього вчинку, пояснивши, що дим з цієї катакомби все одно не зможе вийти, а жертва приймається тільки тоді, коли дим від неї піднімається прямо в небо.

Ламек заспокоївся і зовсім забув про жертву, коли Я подарував йому теплу ведмежу шубу. Старий зрадів шубі й нізащо не хотів зняти її з себе.

Ще більше зраділа Нагама, коли побачила чудові прапори. Жінки — справжні митці в такій справі. У моєї Нагами був добрий смак. З-поміж тканин вона вибрала собі простий, зоряний американський прапор. Вбрання з нього було їй до лиця. А коли я накинув на її плечі шубу з голубої лисиці, то вона стала схожа на богиню з картин Ван-Дейка чи Рубенса.

Одягнувши Ламека й Нагаму, я вивів їх з печер.

Я гадав, що вони здивуються, побачивши землю й небо, та їх здивування чомусь не було помітно.

Мабуть, у ті страхітливі дні, коли вони шукали захистку в печері, небо було таким самим, як зараз.

Над обрієм клубочаться густі хмари, а землю застеляє важкий туман.

Небо й туман червоніють від спалаху вогнів на вершинах гір, в сяйві яких і тінь набирає рожевого кольору.

Але здивувався Ламек, коли добралися ми до «Тегетгофа». Тремтячи, сперся він на моє плече, коли я ввів його на палубу, де тепер метушилося всіляке птаство північного краю.

Ламек, мабуть, думав, що цю чудову споруду птахи принесли сюди з неба.

Для чого ці товсті мідні труби й великі