Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

містилися насередині положистого схилу невеличкої висоти, яка спускалася в сторону противника. За лісом, прямо перед ними, щось горіло; іскри здіймалися над деревами, наче хто сипав їх жменями вгору, а внизу від того ставало ще темніше. В окопі гірко пахло перерізаним корінням і зів'ялою травою, а з правого боку, від танка – металом і мастилом.

Янек довгенько сидів сам. На небі вже з'явився вузенький серпик молодого місяця, який важко переповзав між сосновими гілками ліворуч од просіки. З обох боків і позаду якось ліниво, неквапно гуркотіли гармати й міномети.

Зненацька почувся свист, а за ним – вибухи на порубі. Бризнуло одразу шість чи й більше спалахів, а потім блиснуло ще раз, уже ближче. Янек остовпів. Злякано дивився, не знаючи, що робити; телефоніст смикнув його ззаду за руку, потягнув на дно окопу. Янек ледве встиг схопити кулемет, затулити дуло, щоб не насипалось піску. Снаряди вибухали вже поруч, у повітрі свистіли й скиглили осколки. Але невдовзі вибухи перейшли далі за окоп, на вершину височини.

– Вставай. Перенесли вогонь, – знову штовхнув Янека телефоніст.

Смерділо тротилом і горілим, десь у лісі в моху жеврів вогонь.

– Поглянь, – радянський солдат показав рукою над бруствером.

Янек примружив очі, вдивлявся в темряву і раптом побачив маленькі яеясні постаті, які мелькали – то з'являлися, то зникали на порубі, вже трошки освітленому сяйвом місяця. їх було щоразу більше, і підступали вони щоразу ближче.

Янек поставив кулемет на попереднє місце, рвонувши затвор, увігнав патрон в дуло.

– Не стріляй, – шепнув телефоніст.

Янек помітив, що той, прив'язавши трубку стрічкою до голови і закріпивши її пояском від каски, вивільнив руки і тепер заряджає карабін.

Артилерія перенесла вогонь позад них і била тепер цо протилежному схилу височини: снаряди з різким свистом пролітали над окопом. Янекові здавалося, що він відчуває на обличчі вітер од них. Хлопець не міг подолати страху, за кожним разом присідав, втягаючи голову в плечі.

З лівого боку в глибині лісу раптом спалахнула стрілянина. Кос розрізняв сухе бахкання гвинтівок, тріскотню автоматів, працьовите цокотіння «максимів» і швидкі черги німецьких кулеметів. Голосно гуркнула гармата на танку.

І майже тої ж миті з лісу за порубом навскоси злетіла ракета, заливши все навколо яскравим, сліпучим світлом. Янек і зв'язковий присіли на дні окопу, але й тут їх досягало те мертве світло.

– Біс забирай! – вигукнув раптом телефоніст. – Це ти? їхав, їхав і доїхав. А де твій собака? Пам'ятаєш, як він обірвав мені полу шинелі? Доведеться пильнувати, бо тепер у мене шинелі немає, то ще пообскубує ноги.

– Це ти, Федоре? – зрадів Янек. – От здорово! – Він дивився на кругле усміхнене обличчя солдата, того самого, з яким ще в Сибіру воював за місце в вагоні.

У повітрі повисла друга ракета. Вона повільно опускалась на землю, а солдат говорив швидко, поспішаючи закінчити, поки ракета не згасне.

– Біс забирай! Ну й зустріч, га? Пам'ятаєш, як ти мене стусонув. Мені аж у грудях стисло, коли оце тепер я тебе впізнав… Наших уже нема тут нікого. Командир загинув, коли форсували Віслу, в роті зосталися тільки я й сержант, пам'ятаєш, той з вусами?

Ракета погасла, і тоді раптом почулося грізне, низьке гудіння моторів.

– Потім побалакаємо. Зараз фріц полізе в атаку.

Якусь хвилину нічого не видно було, тільки ще дужче ревіли мотори. Стрельнула червона ракета, на лінії обрію захиталися верхівки дерев, і на осяяну місяцем галявину виповзли незграбні чорні коробки. Вони швидко просувалися вперед, ставали більші – вищі й ширші. Поміж ними з'явилися постаті солдатів, які, глибоко насунувши каски, бігли вперед.

– Вогонь! – скоріше сказав, аніж вигукнув Чорноусов.

Ліс прокинувся. Відблиски пострілів замиготіли поміж дерев і над бруствером окопу. Янек чув цю пальбу, а сам вибирав ціль для кулемета; потім усі ті звуки зникли, і хлопець усім тілом відчував, як тріскотіли короткі черги і тремтів його «дегтярьов», наче тріпалася витягнута а води риба. Кос бачив спалахи на кінці дула свого кулемета й червоні рисочки трасуючих куль, – сьогодні вранці він старанно зарядив диск, кожен п'ятий патрон вкладав з трасуючою кулею. Коли помічав, що червона нитка прошивала постать і ціль зникала, він трошки переводив дуло і знову натискав спуск.

Позаду один за одним бабахнули два міномети, викинули в небо свист, що затихав на вершині траєкторії. Там угорі міни ніби завмерли на мить, потім перехилились униз і, сердито виючи, полетіли на землю, хлюпнули на порубі вогняними бризками.

Блиснули гармати німецьких танків. Уривчасті посвисти й вибухи наповнили просіку, стяте дерево знехотя похилилось і, падаючи дедалі швидше, гепнуло на землю.

Сунули німецькі танки і зростали на очах. То вже не були безформні коробки. Янек бачив виступ у перископ, спереду, на броні, дуло гармати. Затиснутий у руках кулемет злякано стрепенувся, нервово випустив чергу і, вистріливши останній патрон, замовк. Квапливо міняючи диск, Янек подумав: «Чого ж наші мовчать?»

З лівого боку гаркнула радянська гармата, а через секунду озвався схований в окопі Т-34. На броні німецького танка, що вже вповзав у просіку, бризнули два вогники і згасли. Танк сунув далі, але тепер по ньому без упину, мов два здорові молотники ціпами, били по черзі то гвардійці, то Василь із своєї башти. Невідомо, після якого пострілу над танком шугонуло високе полум'я, звилося вгорі у клубок, накрилося капюшоном з чорної сажі. З розбитого бака бризнуло навсібіч пальне, і машина, немов стодола після жнив, запалала яскравим смолоскипом.

Світло залило весь поруб. Видно було, як два інші німецькі танки повернули назад, як стрибками тікали гітлерівські гренадери. Янек наздоганяв їх вогнем, короткими чергами зупиняв їхній біг. У палаючому танку почали вибухати боєприпаси, нарешті зірвалась і полетіла на землю башта.

Протискуючись повз Янека, сержант поклав йому руку на плече і вигукнув:

– Досить! Бережи патрони.

І, не зупиняючись, підбіг до танка, постукав прикладом по броні.

– Назад!

Машина заднім ходом виповзла з окопу й відійшла більш як на сто метрів назад, куди показував Чорноусов. Разом з нею відходили стрільці, допомагаючи артилеристам відтягти гармату. Дійшли до самої вершини пагорба, зупинилися біля окопів і.знову зайняли позиції.

– Чого ми відступаємо? Не розумію, – запитав Янек у кругловидого Федора.

– Почекай трошки, зараз зрозумієш.

– Янеку! Янеку! – почувся рядом голос Гжеся.

– Я тут. Що сталося?

– Нічого, Василь наказав подивитися, де ти. Шарик сумує за тобою, скавулить, хапає мене зубами за ноги. Іди в машину.

– Я залишусь.

– Так я й думав. Приніс тобі