Читати книгу - "Не вбивай"

Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.

Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїв і ластилися біля ніг.

Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці. «Підеш геть, кунделю мерзотний!» — гукала на них. Собаки, побравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі.

Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми.

Кочубеїха почала знову.

— І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Проволікати діла не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно.

— І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене.

— Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, получившися з Карпом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?

Кочубей побачив, що він дійсно попався у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя.

Нараз заторохтів віз. «Може, вони?» — і Кочубеї повернулися до воріт.

Віз перед воротами спинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці.

— А де ж архімандрит? — питався отця Никанора.

— Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав.

— Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці.

Ченці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й попрохала отця Никанора до спальні Кочубея.

— Будь ласка, — казала, — проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтійович велів.

Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати.

— Здорожений, — казав, — спічни собі. Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері.

— На важне й важке діло покликав я тебе, — почав. — З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніяти і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година.

Отець Никанор встав, перехрестився до ікони, і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб не допустив до того.

— Бога взивай, а руки прикладай! — говорив Кочубей.

— На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, поміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богупротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни.

— Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу.

В цей мент відхилився килим, і появилася Любов Федорівна з образом Розп'яття на деревляній дошці.

— Як Бог пострадав за нас, грішних, на хрестному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре.

Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.

Тоді Кочубей виголосив:

— Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніятських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі другі витрати, переночуй, а завтра скоро світ вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву.

Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха, і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.

Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до свого повного лона.

Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися.

Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря.

Любов Федорівна глянула, стрепенулася і образ на землю опустила. Впав, і стара струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юбку Кочубеїхи.

Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої.

Кочубей теж сильно здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано, і то вночі, приїхала до нього. «Чи не посварилася з чоловіком і не втікла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?» — погадав собі.

Але Мотря заспокоїла його.

— Іван казав поздоровити вас, тату.

— Як же він?

— Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби.

— Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?

— У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне.

Перевела дух.

— Це отець Никанор? — спитала нараз. Кочубей зробив великі очі.

— Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник.

— Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку.

— Тату, — почала Мотря. — Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає.

— Невже ж? — і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її.

— Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви