Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

Тим часом сеньйор Лафонтен підійшов до річки і, сховавшись за кущиком, почав ждати. Баранця, видно, дуже морила спрага. Він вже зовсім підійшов до води, витягнув шийку і — глю-глю-глю — почав був пити, коли раптом інший звір, з лютою мордою і взагалі мало симпатичний, вийшов з лісу, понюхав навіщось повітря і рушив у той бік, де було ягнятко. Йшов і облизувався.

— Це вовк! — прошепотів Пірце. — Він з’їсть ягнятко з байки…

— Яке свинство! — з болем сказала Кирпа. — Не давай йому, Педріньйо, шпурни в нього камінь!

— Ось ще! — відгукнувся Педріньйо. — Не стану я байки псувати. Бачиш, сеньйор Лафонтен узяв олівець і записує.

Вовк близенько підійшов до ягнятка і сказав з суто вовчою зухвалістю:

— Що це за неподобство, грубошерста тварюко! Як ти смієш каламутити воду, яку я збираюся пити, га? Хіба не розумієш, що я не можу вдовольнятися недопитками якогось жалюгідного ягнятка?

Бідолаха весь затремтів. Він знав вовка за чутками: ні один, кажуть, баранець від нього не врятувався. І голосом, уриваним від страху, він відповідав:

— Пробачте, будь ласка, Ваша Вовкість, але ж ви стоїте вгорі за течією, а я, вибачте, внизу, отож, з вашого дозволу, насмілюся сказати, я ніяк не можу скаламутити воду, яку ви збираєтеся пити, сеньйоре.

— І справді розмовляють, га! — вигукнула Емілія. — Просто як люди!

Вовк немовби не чекав від ягнятка подібної відповіді, бо осікся і зо три рази нерішуче кашлянув. Та потім сказав:

— Та і взагалі, справа не тільки в цьому. У нас з тобою старі рахунки. Торік ти, мій любий, тут просторікував, начебто я схожий на злодійкуватого пса. Забув, га?

— Це неправда, Ваша Вовкість, бо мені лише три місяці, торік мене і на світі не було. Запитайте маму.

— Ось тобі, вовче! — тихенько сказала Кирпа. — Не чекав, певно! Подивимося, що ж ти тепер скажеш!

А сеньйор Лафонтен за кущиком все писав, усе писав…

Ця відповідь завела в безвихідь вовка, який був не тільки лютий, але й недорікуватий, або, кажучи відверто, дурний. Він знову покашляв і ніби замислився.

— Авжеж, — буркнув він нарешті.— Але якщо то був не ти, так, значить, твій брат, а це однаково.

— Як же це могло статися, Ваша Вовкість, коли я — єдина дитина?

Побачивши, що словами ягнятка не проймеш, вовк вирішив діяти силою.

— Ну, а якщо це був не твій брат, то, значить, твій дядько, зрозуміло? — І вовк ступив до ягнятка, вищиривши зуби.

Він вже зовсім приготувався зробити «кр-рак» і з’їсти бідолаху, коли раптом сеньйор Лафонтен вискочив з-за свого куща та як вдарить його палицею по носі!

Ну, кум вовк цього не чекав. Він підібгав хвіст та й гайнув до лісу.

Всі страшенно зраділи. Емілія побігла погратися з ягнятком, а всі інші підійшли до сеньйора Лафонтена.

Розділ п’ятий

Емілія і Лафонтен

Кирпа знала два слова по-французьки: «бон жур», що означає «добридень», і «о ревуар», що означає «до побачення». Інші не знали жодного. Зважаючи на це, її на правили до байкаря на переговори. Кирпа все наплутала вже з самого початку і замість «бон жур» сказала:

— О ревуар, сеньйоре Лафонтене. Ми тільки що приїхали з Будиночка Жовтого Дятла і побачили, як здорово ви вдарили палицею по носі цього гидкого вовка. Дуже правильно зробили. Прийміть, будь ласка, наші поздоровлення. Бон жур.

Байкареві дуже сподобалася Кирпина промова. Він трохи підняв її, поцілував у голову і сказав:

— Ти даремно стараєшся розмовляти зі мною по-французьки, дівчинко. Я розумію мову всіх людей і всіх звірів.

Всі оточили байкаря. Емілія теж підійшла, вирішивши, що з ягнятком можна погратися й пізніше. Її дуже дивував костюм байкаря: чоловік — і раптом мереживо! Ну де це видано? І ця довга чуприна з кучериками, як у жінки. «Хто його зна, може, у бідолахи нема ножиць?» — подумала жаліслива лялька.

Побачивши Емілію, Лафонтен здивувався:

— Ой, лялька! От тільки ляльки тут у нас і не вистачало. І ходити вміє! Може, вона говорить?

— Певна річ. У Емілії язик без кісток, — відповіла Кирпа.

Лафонтен був дуже вражений: дарма що вже старий, він ніколи в житті не бачив ляльки, яка вміла б говорити.

— Чудасія! — сказав він. — Я бачив чимало ляльок у нас у Франції, та всі вони були німі як риби. Світ іде до поступу безперечно. Як тебе звуть, лялечко?

— Емілія де Рабіко до ваших послуг, сеньйоре.

— Гарне ім’я. А хто тебе навчив говорити?

— Ніхто, — відповіла Емілія не замислюючись, — я так і народилася. Коли лікар Слимак дав мені розмовні пілюлі, я відразу ж заговорила.

— Емілія розмовляє дуже добре, — пояснила Кирпа, — шкода тільки, що вона меле стільки дурниць.

Француз посміхнувся:

— Ану, лялечко, скажи яку-небудь дурницю, старий Лафонтен хоче послухати.

Емілія засмутилася і, бгаючи кінчик своєї ситцевої хустинки, відповіла дуже до речі:

— Так, з наказу, я не вмію…

Сеньйор Лафонтен побалакав з усіма дуже люб’язно і сказав, що місце, де вони зараз перебувають, подобається йому більше за всі інші місця на світі. Тут він слухає розмови тварин, і тут він навчився багато чого, про що потім розповів у своїх байках.

— Я вже читав деякі ваші байки, — сказав Педріньйо, — ви дуже добре пишете, сеньйоре.

— Ти так уважаєш? — запитав Лафонтен, усміхаючись скромною усмішкою. — Я дуже радий, Педріньйо. Твоя думка для мене дуже цінна, бо вона щира.

А Емілія тим часом не відводила очей з чуприни байкаря. Бідолаха живе самотньо в цьому закутку, і, напевно, у нього немає ножиць, гадала вона. І раптом Емілію осяяло: вона відкрила свого кошика і, витягнувши з нього половинку зламаних ножиць, простягнула французові з словами:

— Прийміть, будь ласка, цей подарунок, сеньйоре.

Байкар витріщив очі, не розуміючи, чого вона від нього хоче.

— Та навіщо мені це, лялечко?

— Щоб обстригти волосся.

— Ах, от що! — засміявся байкар. — А хіба можна стригти волосся половинкою ножиць?

Та Емілія ніколи не губилася і через те відповіла:

— А ви обстрижіть з одного боку!

Кирпа втрутилася і, відтягнувши ляльку вбік, сказала байкареві, щоб не звертав уваги, бо Емілія, на жаль, несповна розуму. Та байкар добродушно засміявся і сказав, що, навпаки, «у ляльки жвава і самобутня особистість». Кирпа не зовсім зрозуміла, що значить «самобутня особистість», та з цієї хвилини почала обходитися з Емілією поважніше.

Цієї хвилини хлопчик-невидимка, якого весь час не було, підійшов до них. Побачивши перо, що пливло в повітрі, сеньйор Лафонтен здивувався. Він дивився, дивився,