read-books.club » Пригодницькі книги » Останній заколот 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній заколот"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останній заколот" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 106
Перейти на сторінку:
полювали турів, кохали дітей і спокійно вмирали, знаючи, що так буде вічно: темний ліс, медвяна трава й заспокійливе кумкання жаб у близькому болоті.

Отець Леонтій подумав: самий лише пряний запах зубрівки, либонь, кращий за всі аромати світу. Жадібно вдихнув повітря й зупинився, щоб направити косу. Залізо застогнало під бруском, завищало, скаржачись, — отець Леонтій обтер рукавом піт з чола, провів, граючись, наточеним лезом по траві, й вона лягла йому під ноги покірно і якось принижено, наче пройнята своєю ницістю перед людською всевладністю.

Отець Леонтій ступив крок, коса завищала, та він не відчув у руках ніякої ваги, наче коса літала сама собою, а він лише ступав слідом за нею.

Нараз отець Леонтій усвідомив, що саме зараз, на заквітчаному лузі, під безмежним небом з поодинокими хмаринками, він значно ближчий до бога, ніж у храмі, перед вівтарем, серед мальованих святих, ледь видних у мерехтливому світлі свічок.

Згадавши церкву, отець Леонтій зненацька відчув різкий запах ладану. Чомусь цей запах завжди асоціювався в нього зі смертю, а в потойбічне життя отець Леонтій не дуже вірив, як не вірив і в деякі християнські догми. У бога зирив, у те, що все в світі підпорядковане божественному розумові й має бути підвладне вічним канонам, усвідомлював і себе, як намісника бога, як справжнього пастиря людських душ, хай лише на невеличкому терені, поки що у двох селах, але справді тільки поки що: вірив у свою щасливу зірку і в те, що до голосу його колись прислухатимуться, як до одкровень пророків.

А чому б і ні?

Розуму йому не позичати, енергії також, от тільки б скинути червоних, які оголосили святу церкву дурманом, навіть слова які непотребні вигадали — “опіум для народу”…

Не розуміють, що на десяти заповідях християнства тримається всенький світ, що ці заповіді вигадав не бог, а самі люди, що заповіді є результатом людського буття і людського досвіду і що, зрештою, під якимось іншим соусом, але й більшовики змушені будуть згодом визнати, що в цих заповідях є сенс. І що біблія — одна з наймудріших книг у світі. Звичайно, є в пій протиріччя і навіть з точки зору суворої логіки нісенітниці, однак в яких книгах нема протиріч? Навіть у Льва Толстого, якого отець Леонтій, незважаючи на відлучення письменника від церкви, читав і шанував, багато таких протиріч, і більшовицький лідер Ленін наголосив на них у якійсь своїй праці.

Отець Леонтій раптом спіймав себе на тому, що з повагою подумав про більшовицького лідера, й розпачливо похитав головою. От до чого доводить одноманітна праця й божественна поліська природа! До благодушшя, до смирення й розслабленості, а часи нині такі, що про спокій не може бути й мови. Червону заразу треба косити, як цю траву, швидко й жорстоко, нехай падає і висихає, під корінь її, щоб і сліду не лишилося…

Однак, подумав отець Леонтій, на жаль, усе на світі лишає свій слід. От і червоні безбожники, якщо навіть зліквідувати їхню владу, полишать по собі слід, і з цим треба рахуватися.

Але чи варто саме сьогодні думати про це? Коли співає в небі жайворон і ніздрі забиває різкий запах свіжоскошеної трави?

Отець Леонтій махнув косою ще кілька разів, зупинився, спершись на держално, позорив очима по лугові, що червонів від іван-чаю, хазяйновито обтер вологе кісся травою і статечно попрямував до куреня під розлогою дичкою.

Ішов і відчував, якими пружними стали кроки і як грають м’язи — зовсім як у двадцятирічного молодика. Від усвідомлення цього на душі стало ще легше, захотілося заспівати — щось веселе й голосне, та отець Леонтій пригасив у собі це бажання й замуркотів під ніс притишено:

“Чорнії брови, карії очі…”

Він усівся на розстелене під грушею рядно з почуттям людини, що цілком виконала свій обов’язок, хоч косив лише годину чи трохи більше. Що ж, хоч не його це справа, так, забаганка, а все ж приємно згадати молодість, спіймати ту незбагненну й чудову мить, коли відчуваєш себе наодинці з природою, коли полишають тебе мирські турботи й по-справжньому розумієш свою безмежність не тільки на землі, а й у всесвіті.

Отець Леонтій простягнувся на рядні, підклавши під голову м’яку подушку, слухав, як дзвенять коси неподалік, як перемовляються косарі й форкає, відмахуючись від гедзів, гнідий мерин. Розкинув руки й застиг, здивований, бо, либонь, вперше збагнув, що саме такі миті є найкращими в житті й людина живе саме для того, щоб косити сіно й вирощувати хліб, а під час відпочинку вдихати запах зубрівки й чути в небі жайвороновий спів.

Але подумав також, що це в ньому подали голос селянські гени, а справжньому чоловікові негоже танути від лугових запахів. Його пращури не тільки косили сіно, точили коси, а нагострювали й мечі, рубали ними половців та монголів, і ніхто не знає, що краще: дрімати під грушею чи відчути азарт справжньої січі з ворогом…

І ще подумав отець Леонтій: є рядові бійці, які лише махають шаблями, чи ось такі затуркані косарі, як Степан Рячко, котрий зараз косить траву во благо отця і сина й святого духа, а точніше, для нього, отця Леонтія, а є і полководці, що народилися для того, аби керувати боєм, вказувати, кому й де косити чи як і від кого боронитися. Це вони одним помахом руки примушують рухатися тисячі й тисячі людей, як досвідчений чабан одним вигуком зупиняє чи спрямовує цілу отару.

І до таких, вищих духом, належить і він, поки що скромний парафіяльний священик отець Леонтій. Тільки від нього самого залежить, чи лежати йому під крислатою грушею, чи піднімати людей.

Отець Леонтій потягнувся, відганяючи дрімоту. Знав: шлях уже обрано й він просто кокетує салі з собою. Принаймні на найближчий час мета цілком зрозуміла і завдання визначені: докласти всіх зусиль, щоб розхитати й повалити совдепи. Бо саме від них найбільше зло. Більшовики відокремили церкву від держави, активно агітують людей не вірити в бога, вибивають грунт з-під ніг у нього, пароха й наставника віруючих, а цього простити не можна: війна, і війна нещадна!..

Отець Леонтій відігнав гедзя, який намагався порушити його спокій, витягнув годинника швейцарської фірми, придбаного що за благословенних часів, коли в Росії правив фактично священний синод. Клацнув кришкою, глянув на стрілки і одразу затурбувався: як швидко минув час, уже пів на восьму, і через півгодини в нього призначено зустріч. Нетерпляче потягнувся за підрясником, загукав:

— Степане, запрягай! Швидше, кажу, Степане!

1 ... 29 30 31 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній заколот», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній заколот"