Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Під кінець буря напружила всю свою силу і залютувала з нечуваною енергією; здавалося, вона розірве острів на шматки, спалить його, вирве з корінням дерева, до смерті оглушить кожну живу істоту — все це за одну мить. То була страшна ніч для хлоп'ят без притулку.

Нарешті бій ущух, війська заходилися відступати. Їхні погрози і прокляття лунали дедалі глухіше. Помалу на землі знову запанував мир. Хлопці повернулися до табору дуже злякані. Але виявилося, що їм таки пощастило, бо у великий платан, під яким вони завжди ночували, вдарила цієї ночі блискавка, і вони б загинули, коли б залишилися під ним.

Усе в таборі було мокре. Вогонь погас, бо вони були безтурботні, як і всякі хлопці цього віку, і не вжили заходів, щоб урятувати його від дощу. Це було дуже неприємно, бо всі троє промокли до кісток і тремтіли від холоду. Вони красномовно висловлювали своє горе, але потім помітили, що вогонь пробрався далеко під великий пень, і ще жевріє кілька жаринок. Хлопці терпляче взялися до діла, зібрали сухі тріски й кору з-під захищених деревами пеньків, і, нарешті, їм пощастило розпалити вогонь. Вони накидали туди великих гілок, вогонь запалахкотів, і вони знову повеселішали. Підсушивши над вогнем шинку, вони чудово повечеряли, а потім сіли біля вогнища і до ранку гомоніли про свою нічну пригоду, хвалькувато прикрашаючи її: спати все одно було ніде, бо навколо не лишилося жодного сухого місця.

З першим променем сонця хлопців почала знемагати дрімота, і вони лягли на березі, на мокрому піску. Незабаром сонце добре припекло, і вони похмуро почали готувати собі сніданок. Але, і попоївши, почували себе розбитими; все тіло ломило; у душу знову закрадалася туга за домівкою.

Том помітив ці тривожні ознаки і робив усе, що міг, щоб підбадьорити піратів. Але їх не втішали ні мармурові кульки, ні цирк, ні купання. Він нагадав їм про велику таємницю, і йому пощастило викликати проблиск веселощів. Том скористався з цього і поспішив зацікавити їх новою вигадкою. Він запропонував їм тимчасово забути про те, що вони пірати, і для різноманітності зробитися індійцями. Ця думка захопила їх. Негайно вони роздяглись і, вимазавшися з ніг до голови чорною грязюкою, стали строкатими, як ті зебри. Після цього рушили в ліс, щоб напасти на англійське селище, причому, звичайно, кожен був вождем.

Згодом хлопці розділилися на три ворожі племені.

З войовничими криками вискакували вони з засідок і кидались один на одного, вбиваючи й скальпуючи ворогів цілими тисячами. То був кривавий день, і вони були задоволені ним.

На вечерю пірати зібралися в таборі, голодні й щасливі. Але тут була невеличка завада: вороги-індійці повинні були одразу ж укласти між собою мир, інакше вони не могли переламати хліб дружби; але як же укладати мир, не викуривши люльки? Де ж це чувано, щоб коли-небудь мир укладали без люльки? Двоє з дикунів майже пошкодували, чому вони не лишилися піратами. Проте іншого шляху не було, і, удаючи з себе задоволених, вони по черзі почали смоктати тютюн із люльки.

І — уявіть собі! — Том і Джо навіть щасливі були, що стали індійцями, бо все-таки від цього щось виграли: виявилося, вони можуть трохи курити, не почуваючи потреби йти шукати загубленого ножика. Правда, їх нудить і тепер, але не так сильно, як раніш. Вони поспішили використати сприятливу обставину і після вечері повторили спробу з повним успіхом. Завдяки цьому вечір минув дуже весело. Вони раділи, пишалися з свого нового досягнення, ніби їм пощастило зідрати скальпи й шкіру з шести індійських племен. Даймо ж їм поки що спокій: нехай курять, гомонять і хваляться. До якогось часу ми можемо обійтись і без них.

Розділ сімнадцятий

ПІРАТИ ПРИСУТНІ НА ВЛАСНОМУ ПОХОРОНІ

Не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Тітка Поллі, Мері, Сід і вся родина Гарперів з скорботою і сльозами одяглися в жалібні вбрання. Незвичайна тиша запанувала в містечку, хоч там і завжди було не дуже шумно. Мешканці сяк-так робили свої звичайні справи, мало говорили і частенько зітхали. Навіть дітям суботній відпочинок був, здавалося, тяжким. Ігри не ладились, і помалу діти зовсім відмовилися від них.

Надвечір Беккі Течер зажурено ходила одна по шкільному двору і почувала себе дуже нещасною. Ніщо не могло втішити її. Вона сказала собі:

— Хоч би в мене була його мідна кулька! У мене нема нічого на спогад про нього.

Беккі почала схлипувати. Проковтнувши сльози, вона спинилась і сказала собі:

— Це саме тут і було… О, якби можна було повторити нашу зустріч, я не сказала б такого, я не сказала б такого нізащо в світі! Але його нема, і я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову.

Ця думка зовсім зламала її, і вона пішла геть, заливаючись сльозами.

Потім прийшла ціла юрба хлопців і дівчат, шкільних товаришів Тома і Джо, і всі вони, дивлячись через паркан і тихо розмовляючи (вони шанували загиблих), пригадували, як Том зробив те й те — востаннє, коли вони бачили його, і що сказав Джо, причому в кожному його слові вбачали зловісне пророкування. І кожний показував точнісінько те місце, де стояли загиблі хлопці, додаючи при цьому: «А я стояв ось так, як зараз стою, а він — як ти стоїш, зовсім близько, і він посміхнувся ось так, і мене щось пройняло, — так раптом моторошно стало, розумієш? Ну, тоді я, звичайно, не знав, що воно значить, а тепер розумію».

Зняли суперечку про те, хто останній бачив хлопців живими; багато хто приписував собі цю сумну честь, причому слова їхні більш-менш заперечували зізнання інших свідків. Коли ж, нарешті, було з'ясовано, хто останній бачив покійників і говорив з ними, ці щасливці сповнилися пихи, а всі інші дивилися на них і заздрили. Один хлопчисько, не згадавши нічого кращого, з гордістю заявив:

— А Том Сойєр здорово відлупцював мене… одного разу!

Але ця спроба вкрити себе славою не вдалася. Адже більшість хлопців могла сказати про себе те саме, тому лаври його були занадто дешеві. Школярі розійшлися, шанобливо пригадуючи загиблих героїв.

Наступного ранку, коли закінчились уроки в недільній школі, замість звичайного дзвоника пролунали розмірені удари великого дзвона. День у неділю видався тихий, і це бовкання було співзвучне сумному настрою природи. Один по одному йшли до церкви парафіяни, зупинялись на паперті, щоб пошепки побалакати про сумну подію. Але в церкві ніхто