Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

Бенні нарешті помітив його. Страшна маска, вся в синіх і багряних рубцях, з натугою перекосилась у привітній усмішці.

— Добридень, хазяїне! — прохрипів він. — Підсушитися зайшли?

Нунан усміхнувся у відповідь і помахав рукою. Він не любив розмовляти з Бенні: весь час доводилось кричати.

— Де мій управитель, друзі? — запитав він.

— У себе, — відповіла Мадам. — Завтра податки платити.

— Ох уже ці податки! — сказав Нунан. — Добре. Мадам, попрошу приготувати моє улюблене, я скоро повернуся.

Безшумно ступаючи по товстому синтетичному килиму, він пройшов коридором попри завішані портьєрами стійла — на стіні біля кожного стійла красувалося зображення якої-небудь квітки, — повернув у непримітний тупичок і без стуку відчинив обшиті шкірою двері.

Маслак Катюша сидів за столом і роздивлявся у дзеркальце зловісну болячку на носі. Плювати він хотів, що завтра податки платити. На цілком порожньому столі перед ним стояла баночка ртутної мазі та склянка з прозорою рідиною. Маслак Катюша підняв на Нунана налиті кров’ю очі і зірвався на ноги, зронивши дзеркальце. Не кажучи ні слова, Нунан опустився в крісло навпроти і якийсь час мовчки роздивлявся пройду і слухав, як той нерозбірливо бурмоче щось про триклятий дощ і ревматизм. Потім він сказав:

— Замкни двері на ключ, голубчику.

Маслак, плоскостопо бухкаючи ножиськами, підбіг до дверей, клацнув ключем і повернувся до столу. Він волохатою горою громадився над Нунаном, віддано дивлячись йому в рот. Нунан усе розглядав його крізь примружені повіки. Чомусь він раптом пригадав, що справжнє ім’я Маслака Катюші — Рафаель. Маслаком його прозвали через страхітливі кістляві кулаки, сизо-червоні та голі, котрі випиналися з густої шерсті, що вкривала його руки, наче з манжетів. А Катюшею він називав себе сам у цілковитій впевненості, що це традиційне ім’я великих монгольських царів. Рафаель. Ну що ж, Рафаелю, почнемо.

— Як справи? — запитав він лагідно.

— У повному порядку, бос, — квапливо відповідав Рафаель-Маслак.

— Той скандал залагодив у комендатурі?

— Сто п’ятдесят монет виклав. Усі задоволені.

— Сто п’ятдесят із тебе, — сказав Нунан. — Твоя провина, голубчику. Треба було стежити.

Маслак зробив нещасне обличчя і покірно розвів величезні долоні.

— Паркет у холі здалося би перестелити, — сказав Нунан.

— Буде зроблено.

Нунан помовчав, випинаючи губи.

— Хабар? — спитав він, понизивши голос.

— Є трішки, — теж понизивши голос, промовив Маслак.

— Покажи.

Маслак метнувся до сейфа, дістав згорток, поклав його на стіл перед Нунаном і розгорнув. Нунан одним пальцем подлубався в купці «чорних бризок», узяв «браслет», оглянув його з усіх боків і поклав назад.

— Це все? — запитав він.

— Не несуть, — винувато сказав Маслак.

— Не несуть... — повторив Нунан.

Він ретельно прицілився і щосили копнув носаком черевика Маслака в гомілку. Маслак зойкнув, пригнувся, аби вхопитися за болюче місце, але відразу випростався і витягнув руки по швах. Тоді Нунан підхопився, немов його штрикнули в зад, пожбурив крісло геть, схопив Маслака за комір сорочки і пішов на нього, копаючись, крутячи очима і пошепки лаючись. Маслак, ахаючи й охаючи, задираючи голову, як налякана коняка, задкував від нього доти, поки не впав на диван.

— На дві сторони працюєш, падло? — сичав Нунан просто в його білі від жаху очі. — Стерв’ятник у хабарі купається, а ти мені намисто у папірці підносиш?.. — Він розвернувся і вдарив Маслака в обличчя, намагаючись зачепити ніс із болячкою. — У тюрмі згною! У лайні у мене житимеш... Лайно жертимеш... Шкодуватимеш, що на світ народився! — Він навідліг тицьнув кулаком у болячку. — Звідки у Барбриджа хабар? Чому йому несуть, а тобі ні? Хто несе? Чому я нічого не знаю? На кого ти працюєш, свиня волохата? Кажи!

Маслак беззвучно розтуляв і затуляв рот. Нунан відпустив його, повернувся у крісло і задер ноги на стіл.

— Ну? — сказав він.

Маслак із хлюпанням втягнув носом кров і сказав:

— Їй-Богу, бос... Чого ви? Який у Стерв’ятника хабар? Не має він ніякого хабара. Нині хабара ніхто не має...

— Ти що — сперечатися зі мною будеш? — ласкаво запитав Нунан, знімаючи ноги зі столу.

— Та ж ні, бос... Їй-Богу... — заквапився Маслак. — Мать-перемать! Яке там сперечатися! І гадки такої не маю...

— Викину я тебе, — похмуро промовив Нунан. — Бо ти або скурвився, або працювати не вмієш. На дідька ти мені, такий-сякий, здався? Я таких, як ти, за четвертак десяток наберу. Мені справжня людина потрібна при ділі, а ти мені тут лише дівок псуєш та пиво жереш.

— Стривайте, бос, — розважливо сказав Маслак, розмазуючи кров по морді. — Чого це ви відразу, з наскоку?.. Давайте все ж таки розберемось... — Він обережно торкнув болячку кінчиками пальців. — Хабара, кажете, багато у Барбриджа? Не знаю. Перепрошую, звичайно, але це вам хтось казки розказує. Ніхто зараз хабара не має. Адже у Зону самі шмаркачі ходять, так вони ж не повертаються майже ніколи. Ні, бос, в натурі, це вам хтось бреше...

Нунан скоса стежив за ним. Було схоже, що Маслак справді нічого не знає. Та йому й невигідно було брехати — на Стерв’ятнику багато не заробиш.

— Ці пікніки його — вигідна справа? — запитав він.

— Пікніки? Та не так щоб дуже. Лопатою не загребеш... Але ж зараз у місті вигідних справ не лишилося...

— Де ці пікніки влаштовуються?

— Де влаштовуються? Так, у різних місцях. Коло Білої гори, на Гарячих джерелах бувають, на Веселкових озерах...

— А яка клієнтура?

— Клієнтура яка? — Маслак знову помацав болячку, подивився на пальці і сказав довірчо: — Якщо ви, бос, хочете самі за цю справу взятися, я б вам не радив. Супроти Стерв’ятника вам тут нічого не посвітить.

— Це чому ж?

— У Стерв’ятника клієнтура: голубі каски — раз. — Маслак узявся відгинати пальці. — Офіцери з комендатури — два, туристи з «Метрополю», з «Білої Лілеї», з «Прибульця»... це три. Потім у нього вже реклама поставлена, місцеві хлопці теж до нього ходять... Їй-Богу, бос, не варто з таким зв’язуватися. За дівчат він нам платить — не те щоби щедро...

— Місцеві теж до нього ходять?

— Молодь, в основному.

— Ну й що там, на пікніках, діється?

— Діється що? їдемо туди на автобусах, так? Там уже наметики, буфетик, музичка... Ну й кожен розважається як хоче. Офіцери здебільшого з дівчатами, туристи пхаються на Зону дивитися — якщо біля Гарячих джерел, то до Зони там рукою подати, просто за Сірчаною ущелиною... Стерв’ятник туди їм кінських кісток накидав, от вони і дивляться в біноклі...

— А місцеві?

— Місцеві? Місцевим це, звичайно, нецікаво... Так, розважаються, хто як уміє...

— А Барбридж?

— Так а що — Барбридж? Як усі, так і Барбридж...

— А ти?

— А що — я? Як усі, так і я. Дивлюся, щоб дівчат не ображали, і... це... ну,