Читати книгу - "Історія війни козаків проти Польщі"

вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом з містом. Ця суворість справила, мабуть, більше враження, ніж коли б поляки вдалися до ласки, бо як тільки у Фастові помітили пожежу, триста козаків, які охороняли це місто, залишили його, а за ними пішли й мешканці, хоча Фастів міг чинити опір полякам, що завдало б останнім численних жертв.

Князь Януш Радзівілл, очікуючи королівського наказу, а також наближення польського війська, стояв весь час поблизу Києва не без деякої небезпеки, оскільки ворог добирав усіх заходів, щоб напасти на нього або, принаймні, перешкодити йому з’єднатися з гетьманом Потоцьким. 16 серпня полковник Нольд, якого князь надіслав було з загоном, натрапив біля млина, недалеко від одних з воріт Києва, названих Золотими, на велику групу козаків, змішаних з татарами; це зразу викликало тривогу у польському таборі і частина легкої кінноти так навально вдарила на козаків, що після того, як козаки захопили було один міст, який, на їхню думку, дасть їм безпеку, їх полягло з тисячу. Поляки дізналися від кількох полонених, що тут було три тисячі козаків, до яких мала приєднатися ще тисяча, і вони хотіли атакувати литовське військо в його укріпленнях.

Князь Радзівілл після цієї перемоги зняв сторожові загони і вирушив маршем, щоб з’єднатися з польським військом, залишивши в Києві достатню залогу з відповідним спорядженням для охорони міста. Гетьман Потоцький, який надіслав було назустріч Рад- зівіллові /173/ тисячу п’ятсот чоловік, підійшов аж

до Василькова з рештою свого війська, щоб полегшити з’єднання. Хмельницький, відчуваючи себе не досить сильним, щоб перешкодити просуванню поляків, і передбачаючи, яка з того може бути для нього шкода, вирядив до польського гетьмана послів для мирного полагодження справ і з проханням, щоб гетьман використав свій вплив у сенаті та серед польського війська з метою уникнення того пролиття крові, яке мало статися, та щоб Хмельницький і козаки знову набули ласки його королівської величності, причому Хмельницький запевняв, що вони вірно служитимуть королю і свято дотримуватимуться пунктів Зборівського договору. Ці мирні слова Хмельницького не зробили надто вели- /174/ кого враження на польського гетьмана, який був добре поінформований про невпинні клопотання Хмельницького перед Портою та ханом про одержання від них негайної допомоги; отже, гетьман бачив, що Хмельницький все це робить для того, аби виграти час та поліпшити свої справи. Тому він зовсім не взяв пропозиції Хмельницького[131] до уваги, а думав лише про те, щоб закінчити війну силою, оскільки польське військо значно зміцнилося після з’єднання з литовським військом, де було дев’ять тисяч добір- них людей. Проте Хмельницький зовсім не втрачав надії, і, хоча йому прийшли на підмогу шість тисяч татар, він поновив старання щодо мирного полаго- дження справи, а київський воєвода різними клопотаннями намагався переконати польських гетьманів покласти край цій війні краще пробаченням, ніж продовженням стількох убивств; він доводив їм при цьому, наскільки поневіряння вояк під час цієї кампанії та хвороби, що поширилися серед них, зменшують і зменшують день у день їх кількість. Під впливом цих застережень гетьмани Потоцький і Радзівілл згодилися прийняти козацьких послів, які прийшли просити миру. Потім Хмельницький забажав, щоб до нього надіслали когось для обговорення умов з ним та з писарем, його головним довірником Виговським. Поляки відрядили для цього капітана кінноти Маховського з листом від гетьмана Потоцького до Хмельницького. Проте оскільки в листі не надано Хмельницькому достоїнства гетьмана Війська Запорозького, то це обминення було сприйнято як велика образа і спочатку викликало багато ремства серед козаків, але Маховський виклав їм істотні причини цього, і козаки заспокоїлися. Потім розпочалися переговори, на яких польський посол запро- /175-176/ понував, щоб Хмельницький відправив татар, а сам прийшов до польського табору засвідчити свою пошану гетьманові. Хмельницький довго опирався проти першої пропозиції, незважаючи на те, що його писар робив усе можливе, намовляючи його до згоди; нарешті він погодився на обидві пропозиції, хоч козацька старшина та руські селяни виявляли дуже велику неохоту щодо другої. Оскільки продовжувати ці переговори в таборі було недоцільно з огляду на татар, які могли довідатися, про що домовляються, і зазіхнути на особи комісарів, Виговський доклав багато старань, щоб перенести переговори в місто Білу Церкву.

Коли Маховський доповів гетьманам польського війська про перетрактування з козацьким гетьманом, вони визнали за доцільне вислати комісарів до Білої Церкви, так як цього хотіли козаки. З цією метою туди надіслано київського і смоленського воєвод, литовського маршалка Госєвського[132] і брацлавського підсудка Косаковського, яким дано сильну охорону; проте з останньої до міста увійшло лише п’ятсот вершників. Коли польські комісари зійшлися з комі- сарами Хмельницького, обидві сторони дійшли згоди про всі умови миру, за винятком кількох пунктів, які треба було потім вирішити в обох таборах. А втім польські комісари були наражені на велику особисту небезпеку, головно в козацькому війську, де Хмельницькому і його полковникам було досить важко забезпечити їх від насильства татар і селян, яким не могла подобатися ніяка пропозиція миру, оскільки вони добре догадувалися, що поміж пунктами договору завжди знайдеться такий, який знову віддасть їх у рабство. Татарські волоцюги заподіяли їм шкоди, пограбу- /177/ вавши при поворотній дорозі частину їхнього майна.

Тим часом гетьман Потоцький і князь Януш Радзівілл, побачивши, що переговори майже закінчено, вирушили з-під Германівки, де вони стояли, до Білої Церкви, в якій Хмельницький та головні козацькі керівники мали поновити свою присягу королю та Речі Посполитій. Козаки виявили здивування прибуттям польського війська, але їм пояснено, що військо не має іншого наміру, як тільки охоронити

комісарів від нападів татар. З однієї і з другої сторони надіслано нових комісарів для розв’язання того, що залишилося невирішеним під час переговорів у Білій Церкві.

Козаки замість того висунули нові пропозиції, наче б їм випало з пам’яті те, що недавно вирішено, /178/ і домагалися здійснення Зборівського договору: від- хід польського війська від прикордоння,{75} право на союз з татарами, яких вони визнавали за справжніх оборонців козацької волі. Поляки зробили козакам докір, що вони легковажні і не додержують слова. Ймовірно, це було спричинено звісткою про нову допомогу татар або фальшивою чуткою, ніби турецький султан надсилає кілька загонів. Польські гетьмани вишикували своє військо до бою. На правому фланзі був князь Радзівілл з литовськими загонами, на лівому – польний гетьман Калиновський, а Потоцький залишив собі командування центром. Козаки і