Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

день ішов Ясон за плугом, поганяючи приборканих, слухняних биків, та кидав у землю драконові зуби. А як стало вже сонце хилитись до заходу, проклав герой останню борозну і розпріг потомлених биків, що одразу ж повтікали до підземного хліва. Аргонавти оточили Ясона і всі разом подалися до річки. Витерши піт на ясному чолі, герой набрав шоломом води і вгамував страшну спрагу.

Та Ясонові не було часу спочивати. Глянув він здалека на Ареєве поле, а воно все взялося якимись дивними блищиками. Ті блищики швидко більшали, зростали, і от із землі повитикалися блискучі гостряки мідних списів. Тепер усе Ареєве поле нестерпно блищало. А далі виросли із землі озброєні люди, ціле військо, і, наставивши списи та щити, пішли на Ясона.

Герой не розгубився: легко піднявши здоровенну каменюку, яку четверо чоловіків не змогли б навіть підважити, він метнув її аж у середину війська, і там враз знялася колотнеча.

Наче скажені собаки, кинулися землеродні воїни один на одного, кожний гадаючи, що каменюкою його вдарив сусіда. Забули воїни про Ясона і рубали, вбивали один одного, поки все військо було винищене до ноги. Ще й Ясон насамкінець допоміг тому лютому війську полягти незворушно, і незабаром усе Ареєве поле було всіяне трупом. Так страшний буревій, промчавши над лісом, залишає по собі вирвані з коренем ясени і дуби.

Аргонавти гучно вітали Ясона і як переможця повели до царя Еета. Але той, нетямлячись із люті, скочив на свою колісницю, рвонув учвал коней і помчав до палацу, а за ним поспішили всі колхи.

Золоте руно

Того ж вечора цар Еет скликав до себе найспритніших прислужників і звелів їм удосвіта зненацька заскочити аргонавтів та всіх живцем спалити разом із кораблем.

Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, чула за стінами люті вигуки, брязкіт зброї, і чуйне серце віщувало їй небезпеку. Напевне, батько здогадався про її допомогу чужинцям і тепер її покарає, а Ясонові та його друзям щось зробить жахливе.

Зірвалася Медея з ліжка, в яке була вже вклалася спати, схопила свою скриньку із всяким чарівним зіллям і, скрадаючись, босоніж вибігла надвір.

Ніч була місячна, ясна, і Медея майнула знайомими стежками через гаї та луги до швидкоплинного Фасісу, туди, де стояв «Арго». Ніхто її не бачив, ніхто не гукнув, тільки з високого зоряного неба дивилася на неї зажурена Селена, богиня Місяць, і сама до себе казала:

— А, не тільки я страждаю від кохання. Тепер Медея теж відчула його силу і через нього тікає з рідного дому. Дарма що вона чаклунка — те кохання завдасть їй великого горя.

А Медея не думала, що її чекає попереду, — вона поспішала на допомогу своєму коханому. Невдбвзі царівна побачила вогнище, яке аргонавти розклали на тому березі річки. Вони щиро веселилися, пили вино і гучними вигуками знову й знову вітали переможця Ясона. Видно, сміливці і гадки не мали про небезпеку, що вже простерла над ними свої чорні крила.

Ясон перший почув голос Медеї і перший опинився біля неї. Розповіла йому царівна, що віщувало їй чуйне серце, і Ясон, хоч і не дуже перейнявся її тривогою, зрозумів: зволікати не можна, треба мерщій здобути золоте руно та тікати з Колхіди.

Вони пішли вдвох — Ясон і Медея — густим Ареєвим гаєм. Ніч у зоряному плащі вже проминула півдороги на небі, сумна Селена сховалася за хмарами, і все довкола огорнула пітьма. Але царівна впевнено вела юнака, адже вона не раз блукала тут уночі, шукаючи чарівного зілля, і всі стежки були їй здавна знайомі.

Попереду стало щось дивно ясніти, наче там сходило сонце й осявало своїм промінням нічну пітьму. Що далі вони йшли, то дужче розгорялася та заграва.

— То мерехтить золоте руно, — пояснила Медея. — Тепер стережись: біля нього чатує вогнедишний дракон, що не знає спочинку ні вдень ні вночі. Он бачиш у темряві дві червоні жарини? То його очі.

Криваво-червоні жарини наче більшали — мабуть, дракон помітив людей і вже нишком скрадався до них. От на тлі мерехтливого сяйва виникли обриси гидкої потвори. Дракон сунув уперед, витягши довгу драглисту шию і висолопивши три язики.

Раптом він люто дихнув вогнем, засичав, і те сичання ніби поповзло по траві слизькими гадюками. Ясонові аж дух перехопило з огиди, а Медея сміливо ступила драконові назустріч. Дивним голосом стала вона кликати собі на поміч підземну богиню Гекату й бога сну Гіпноса. А потім тихо і владно сказала драконові:

— Засни, засни, стуляй повіки і спи.

І дракон, наче сп’янілий від того чарування, справді став ладнатись до сну: перестав сичати, важко простягся на землі, проте очі в нього ніяк не стулялись. Тоді Медея дістала зі своєї скриньки сонного зілля і бризнула ним драконові просто в очі. За мить дракон уже міцно спав, а Медея, виламавши гілочку ялівцю, мазала тим зіллям повіки потворі й увесь час тихо приказувала:

— Спи, спи, спи…

За її знаком Ясон кинувся до золотого руна, зірвав його зі священного дуба і завдав собі на плечі. Медея схопила героя за руку, і вони побігли щодуху назад. Дорогу тепер було добре видно, бо далеко навколо розливалося мерехтливе сяйво від золотого руна, що, мов плащ, вкривало Ясона.

Поки дісталися вони «Арго», вже й на світ зайнялося, та навіть у сонячному промінні не тьмяніло чудесне руно. Дивом дивувалися аргонавти, розглядаючи, як воно мерехтить і міниться золотом. Нарешті Ясон згорнув його і сховав на палубі, прикривши дбайливо рядниною.

— Тепер, друзі, немає часу милуватися цією красою, — сказав стурбовано Ясон. — Здобувши золоте руно, що стане славою нашого краю, нам треба мерщій рушати додому. Цар Еет швидко дізнається про все і пошле нам навздогін свої кораблі. Тож не гаймо часу!

Аргонавти взялися хутчій ладнати корабель, відрізали з обох боків камені-кітви, і звільнений «Арго» полетів, наче білий птах, підхоплений швидким плином бурхливого Фасісу.

Втеча

Цар Еет справді швидко дізнався і про золоте руно, і про Медеїну втечу. В лютій нестямі він звелів своєму синові Апсірту скликати колхів до берега і сам поспішив туди на конях, що йому колись подарував бог Геліос, його батько. Ніби подих північного вітру Борея, летіли ті коні й на млі ока примчали царя Еета до берега бистроплинного Фасісу. А там уже була така тьма-тьменна збройного люду, як жовтого листя на лісовій землі в листопаді.

Усі голосно гомоніли, горлали, та враз запала мертва тиша, коли Еет, страшний у своєму нестримному гніві, випростався