read-books.club » Дитячі книги » Друга планета 📚 - Українською

Читати книгу - "Друга планета"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Друга планета" автора Анатолій Андрійович Дімаров. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 34
Перейти на сторінку:
цьому передує, ви знаєте?

Ні, цього ми не знаємо.

— Я сам про це довідався лише сьогодні… В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями…

— І сторожа?

— Сторожа навряд… Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше…

Тут татко підійшов до столу, обережно дістав з-під поли якийсь довгий пакунок.

— Що це?

— Зараз побачите.

Став розгортати — так обережно, наче там було повно гадюк.

— На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї. Та я думаю, що обійдемось і цією…

— Стріли! — вигукнули ми.

— Так, стріли… Обережно, тут смертельна отрута!

Ми й самі вже це бачили: на кінці кожної стріли була гостра колючка. Із держи-дерева.

— Але ж у нас луків немає!

— А ви їх натягнете, ті луки? — спитав насмішкувато татко. — Ви бачили, які у них луки?

— Луки можна зробити, — тихо мовив Ван-Ген. Він уперше за весь час обізвався, і ми аж здригнулися. Погладив ніжно стріли. — Луки я зроблю, було б з чого.

— Ну, за цим діло не стане! — вигукнула тітка Павлина. — Вітю, збігай на кухню по ніж!

Я з усіх ніг метнувся на кухню. Вибрав найбільшого ножару — гострющого, наче бритва.

— Оцей?

— Буде й оцей. — Тітка взяла в мене ніж, провела пальцем по лезу. — Ви тут побудьте, а ми з Вітею за одну мить…

— Не попадіться на очі орангам!

— Не попадемося! — відповіла весело тітка. Махнула ножем, як мечем: — Вітю, за мною!

У дворі росло кілька дерев. Тітка підійшла до наймолодшого, з тонким стовбуром:

— Залізеш?

Замість відповіді я одразу ж подерся на дерево.

— Тримай! — подала мені тітка ножа. — Вибирай, щоб прямі були й не дуже товсті.

Я і став вибирати. Одну гілку зрізав, кинув донизу… другу… третю… четверту…

— Годі!.. Ти що, все місто озброїти хочеш?

Обчухрали гілки, занесли в будинок. Ван-Ген одразу ж коло них заходився: з обох кінців понадрізував, поробив насічки, а тітка вже несла довгий шнур із міцнющої нитки.

— Витримає?

— Витримає!

Не впізнати зараз Ван-Гена: очі блищать, рухи точні й впевнені. Змайстрував один лук, взявся за другий. Татко вклав у готовий лук важку стрілу, натягнув тятиву, цілячись у двері.

— Далеко не полетить, — сказав із жалем. — Стріла забагато важить.

— А нам далеко й не треба, — відповіла тітка Павлина. — Що ми, не зуміємо підкрастися?

— А поцілити?

— Дай сюди!

Тітка Павлина одібрала в татка лук, навісила на двері манюсінький клаптик паперу. Одійшла в інший кінець кімнати, прицілилася.

— Гляди, в нас не влуч! — сказав татко глузливо.

Тітка Павлина лише брови звела. Одпустила тятиву — стріла свиснула, вп’ялася у двері.

— Ур-ра! — закричав я щосили.

— Тихше, шалапуте! — Татко підійшов до дверей: стріла пробила папірець точно посередині. Посмикав стрілу, спитав зачудовано: — Де ти навчилася так влучно стріляти?

— Десь та навчилася, — відповіла скромно тітка.

А я пригадав величезний лук, що висів у неї вдома.

Тим часом Ван-Ген упорався з луками. Я вибрав найкрасивіший, попросив у татка:

— Можна й мені стрельнути? Хоч разок!

— Не можна! — відповів твердо татко. — І так одну стрілу зіпсували. — Загорнув стріли в пакунок, сховав до сейфа, а ключ поклав до кишені: щоб я, мабуть, не дістав. — Якщо вже так свербить постріляти, змайструй собі кілька стріл та й стріляй, скільки хочеш. До речі, це тобі не завадить: хоч трохи руку наб’єш.

Я й стріляв кілька днів: з ранку до вечора. Знову лазив на дерево, вибрав кілька гілочок, щоб рівні були й тоненькі, знайшов дротину для наконечників, ще й нагострив.

Під кінець так набив руку, що не мазав жодного разу.

Ну, начувайтеся, оранги!..

* * *

Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева: на гілці з отруйними колючками — чорна квітка. В усіх будинках варилося та смажилося, збуджені оранги, голосно перегукуючись, тягнули величезні бутлі з пекельною рідиною.

— Незабаром розпочнеться, — сказав нам татко: він забіг на хвилинку, щоб дати останні вказівки. — Усе приготували?.. Харчі не забули?..

— Не забули. Ти сам, гляди, не впийся!

— Мені пити не можна. Не забувай, що я повинен записувати кожне слово Оранга. Отже, до вечора…

Тітку Павлину теж запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тоді звідти приволокли запечену антилопу, величезний бутель із рідиною — подарунок самого Оранга…

— Жаль, що не можемо взяти з собою усю, — зітхала над антилопою тітка. — Хтозна, скільки доведеться бути в дорозі.

Відрізала стегно, загорнула у бактерицидну плівку — тепер м’ясо хоч і місяць в ній буде — не зіпсується, запхнула до набитого з верхом рюкзака.

Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний — у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. До того ж, якби ми навіть перебили всю сторожу й прорвалися в долину, нам все одно не вдалося б перебратися через неї. Там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися…

Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.

— Виберемося! — запевняла тітка Павлина.

Вона вся аж кипіла. Ходила з кімнати в кімнату, войовниче співала:

Трумба, румба, тум!

Трумба, румба, тум!

Тепер нам лишалося тільки чекати, поки повпиваються всі оранги.

Я щохвилини вибігав у двір, дивився на обрій. І мені щоразу здавалося, що звідти витикаються хмари.

— Вже повзуть! — вривався в будинок.

— Гляди, зливи не наклич! — остуджувала мене тітка Павлина. — Бо тоді попливемо без пересадки — прямо в долину…

А місто тим часом поринало в бенкет, в якусь дику оргію.

Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах — вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м’яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, всіваючи вулиці товченим склом,

1 ... 29 30 31 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друга планета», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Друга планета"