Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
його думки до неї.
Минав останній день його побуту на острові. Молодий письмен-
ник не міг знайти собі місця, блукав пляжами й вулицями, шукав
очима ту загадкову жінку, намагався вловити її запах. Але прийшла
ніч, а Єви все не було. Чоловік спакував свої речі до валізи, погасив
лампу й ліг в ліжко. Він знав, що не зможе заснути, що чекатиме на
неї весь час.
По третій ночі у шибку йому хтось тихенько постукав. Він побіг
відчиняти двері, і цього разу йому здалося, що жінка зійшла до нього
просто з місяця – ніч стояла ясна місячна, терпка і тепла. Вона поці-
лувала його і він відчув, що вся вона мокра й холодна, а у волоссі й на
шкірі в неї піщинки, і він грів її, і вони кохалися ніжно, як ніколи до
того, і дихання її теплішало, і темна кімната в дерев’яному будиночку
на острові наповнювалася пахощами жінки – меду й яблук, достиглих
груш і абрикосів, моря і сонця, і лилася над ними пісня, і він поклявся
не засинати ніколи, не відпустити, не втратити її цього разу, а вона
вигиналася на ньому й гладила його, і стала вона гарячою, і волосся
її затулило йому весь світ, а вона цілувала його, і вся напружувалася,
вигиналася і стогнала, і темні яблука її грудей терлися об нього, і він
хотів розчинитися в цьому блаженстві, у цьому темному сяйві, у цій
загадковій жінці.
Зранку він прокинувся у ліжку сам. На телевізорі знову знайшов
85
записку: «Не хвилюйся, я знайду тебе». Спокійно забрав свою валізу,
попрощався з господарем, і поїхав додому. Він чекав її щодня.
З того часу минуло багато років, письменник написав багато кни-
жок, став відомим, але жінки, котру він чекав весь цей час, все не
було. Щороку він їздив на той острів і поселявся в тому самому бу-
динку, але все намарно, жінка більше не приходила до нього. Коли
йому перевалило за шістдесят, він викупив той будинок і поселився
там. Щовечора він сидів на веранді, дивлячись як тоне сонце у водах
моря, а потім всю ніч сидів перед вікном у своїй кімнаті, вдивляю-
чись у темряву, з котрої мала прийти його жінка.
Іноді, коли над островом панує особливо сильний шторм, старому
письменникові здається, що на зубах йому поскрипує пісок, але то
тільки вітер прокрадається у щілини дерев’яного будинку; іноді йому
здається, що він відчуває запах меду поблизу, чує сумну й тривож-
ну пісню, і коли блискавка роздирає темнюще небо світлом, він все
вдивляється згасаючими очима в темряву, з котрої прийде до нього
його пахуча жінка. Він знає, що колись вона обов’язково прийде.
2010, острів Собєшево
86
КІЛЕР
Я – кілер. Це не означає, що так було завжди. Кілером, звісно, я
став, а не народився. Це поетами народжуються, а кілерами і проза-
їками стають. Напевно, коли мене упіймають, всілякі психологи та
інша братія намагатимуться відкопати в моїй душі, в моєму минуло-
му щось таке, з чого виросло моє бажання вбивати. Але воно ніколи
не виростало, воно просто з’явилося.
Я вбивав і вбиваю не для задоволення, а з потреби, з необхідності.
Вперше це сталося не так давно, всього вісім років тому. Тоді мені
було шістнадцять. Тоді я був просто вбивцею, бо вбивав тільки тих,
кого хотів. Потім, коли вже мав визначитися з фахом, роботою й та-
ким іншим, то вирішив, що нічого краще робити я не вмію, робота
мені подобається, вона неодноманітна, цікава, непогано оплачувана,
і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої. Все
простіше: вбив – і вільний.
Пам’ятаю першу жертву. Це був чоловік років тридцяти п’яти,
охайно вдягнений, з м’якими рисами обличчя, із залишками русявого
волосся на майже лисій голові, спортивної статури, метр вісімдесят
зросту. Думаю, він навіть був непоганою людиною. Зрештою, мене це
не цікавило. Я вбивав і вбиваю не за моральними критеріями. Зовсім.
Я вбиваю тих, хто стає мені на шляху.
Жив я з батьками на розі вулиць Петлюри і Вернадського, у п’яти-
поверховому будинку на третьому поверсі, квартира 47. Сім’я моя
була цілком звичайною, нічим не відрізнялася від інших: батько – бух-
87
галтер, мати – вчителька, запої батька і безкінечні материні розмови
по телефону, святкові речі на Пасху і обов’язкові походи на похорони
родичів, сусідів і колег по роботі всією сім’єю, бо так годиться. У мене
була окрема кімната і я намагався перетинатися з батьками якомога
рідше, так, для підтримки миру.
На сходовій клітці, крім нашої, була ще одна квартира. Там жила
пані Люба зі своїм чоловіком, котрого застати вдома було майже не-
можливо, у нього була якась дивна робота і він весь час подорожував,
ну, тобто був у далеких відрядженнях. Я розповідаю це тільки тому,
що цей факт – чи не найважливіший для всієї моєї оповіді.
Я вже вчився на першому курсі університету, інженерно-техніч-
ний факультет, всі діла, мав бути програмістом у майбутньому. До
речі, попри всі свої заморочки, університет я таки закінчив і справді
можу працювати програмістом, якщо захочу. Але я не хочу, бо я – кі-
лер.Вперше я вбив банально. Так може вбити будь-хто, потрібна тіль-
ки сила волі і мужність. Той чоловік, якого я вже описав, мав ім’я Ми-
кола, і час від часу навідувався до пані Люби. Приходив десь о шостій
вечора і перед одинадцятою зникав. Я не можу точно сказати чим
вони там займалися, але, думаю, не віники плели і не рушники виши-
вали. Мої сумніви підживлював ще й той факт, що приходив Микола
тільки тоді, коли чоловіка пані Люби не було. Не знаю чому, але я
почав ревнувати. Років з дванадцяти мені подобалася пані Люба, зре-
штою,як і більшість жінок у нашому під’їзді, будинку, мікрорайоні. У
кожній жінці було щось неймовірно викаюче, сексуальне, прекрасне.
З багатьма з них я провів незабутні хвилини у мріях. Я прокидався
і засинав з думкою про те, як котрась з них тихо підходить до мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілер. Збірка історій», після закриття браузера.