Читати книгу - "Адюльтер"

— Зрозуміло, я теж іноді думаю вбити свого, — відповіла вона мені з усмішкою. — Але ми обидві знаємо, що якби всі жінки реалізували свої потаємні бажання, то майже всі діти залишилися б сиротами-безбатченками. Це нормальний імпульс.

— Нормальний?

Ми поговорили ще, і вона мені пояснила, що я «налякана» одруженням, що, безперечно, я «не маю простору, щоб зростати», а моя сексуальність «спричиняє гормональні порушення, добре відомі в медичній літературі», вона виписала мені рецепт на відомий антидепресант. Додала, що, доки ліки подіють, я ще маю пережити місяць у пеклі, але незабаром від моїх страждань залишаться тільки неприємні спогади.

Потім, звичайно, я ще муситиму приймати пігулки.

— Протягом якого часу?

— Це залежить від багатьох чинників. Але думаю, через три роки ви зможете зменшити дозу.

Велика проблема із соціальним страхуванням полягає в тому, що рахунок надсилають пацієнту додому. Я заплатила їй готівкою, зачинила за собою двері й заприсяглася більше ніколи сюди не повертатися.

Нарешті я побувала в третій консультації, у кабінеті, облаштування якого, либонь, коштувало цілого статку. На відміну від двох перших, чоловік вислухав мене дуже уважно і, здавалося, виправдав мої реакції. Я й справді ризикую вбити свого чоловіка. Я потенційний убивця. Я втрачаю контроль над монстром, який згодом не захоче повертатися у свою клітку.

Нарешті надзвичайно обережно він запитав, чи я не вживаю наркотики.

— Лише раз, — відповіла я йому.

Він мені не повірив. Змінив тему. Ми трохи поговорили про конфлікти, з якими мусимо мати справу день у день, а тоді він повернувся до запитання про наркотики.

— Ви повинні довіритися мені. Ніхто не вживає наркотики лише раз. Знайте, що ми повинні зберігати професійну таємницю. Я втратив би свою медичну ліцензію, якби згадав про це. Ліпше буде, якщо ми поговоримо відкрито, перш ніж я призначу вам наступну консультацію. Не лише ви приймаєте мене як свого лікаря. Я теж приймаю вас як свого пацієнта. Так працює наша система.

— Ні, — підтвердила я. — Я не вживаю наркотиків.

Він кивнув головою, а тоді відповів:

— Ви багато років накопичували в собі цю напругу, а тепер хочете позбутися її протягом одного дня. Таких випадків не буває ані в психіатрії, ані в психоаналізі. Ми не шамани, які виганяють злого духа одним помахом чарівної палички.

Було очевидно, що він іронізує, проте він наштовхнув мене на остаточну думку. Пора закінчувати свої спроби психіатричного лікування.

Post tenebras lux. Після темряви світло.

Я стою перед старовинним муром у місті, пам’ятником завширшки в сто метрів із великими статуями чотирьох чоловіків і кількома іншими, меншими. Одна з них височіє окремо від інших. Чоловік має накриту голову, довгу бороду й тримає в руках те, що в ту епоху було могутнішою зброєю, ніж кулемет, — Біблію.

Дивлячись на нього, я думаю: якби цей чоловік народився сьогодні, усі — а надто французи й католики всього світу — назвали б його терористом. Його тактика накинути світові те, що він вважав найвищою істиною, примушує мене ототожнити його спотворений дух із духом Усами Бен-Ладена. Обидва мали перед собою одну мету — створити теократичну державу, у якій кожен, хто не підкорився б тому, що вважалося Божим законом, мав бути покараний.

І ніхто з них двох не завагався б, щоб застосувати терор для досягнення своєї мети.

Його ім’я — Жан Кальвін, і Женева була полем його діяльності. Сотні людей були засуджені на смерть і страчені неподалік від цього місця. І не тільки католики, які наважувалися боронити свою віру, а й учені, які в пошуках істини та способів лікування хвороб відхилялися у своїх теоріях від витлумачення їх у Біблії. Найвідомішим був випадок із Мігелем Серветом, який відкрив легеневу циркуляцію й помер за це на вогнищі.

«Не є помилкою карати єретиків і богохульників. Бо інакше ми перетворювалися б на посібників їхніх злочинів. <…> Тут не йдеться про авторитет людини, тут говорить Бог. <…> Одначе коли Він вимагає від нас чогось надзвичайно важливого, аби ми показали, що віддаємо Йому належну шану, підносячи службу Йому понад усякі людські міркування, готові не пощадити своїх батьків, пролити будь-яку кров і забути про всі людські міркування, коли йдеться про те, щоб боротися за Його славу».

Руїна й смерть не обмежувалися Женевою: апостоли Кальвіна, вочевидь, представлені меншими статуями цього монумента, розносили його слова та його нетерпимість по всій Європі. 1566 року кілька церков були зруйновані в Голландії й «бунтівників», тобто людей іншої віри, стратили. Безліч творів мистецтва були кинуті у вогонь за звинуваченням в «ідоловірстві». Велика частина історичної й культурної спадщини була знищена й утрачена назавжди.

А сьогодні мої діти вивчають Кальвіна в школах як великого просвітителя, людину з новими ідеями, яка «визволила» нас із-під католицького ярма. Революціонера, гідного пошани наступних поколінь.

Після темряви світло.

«Що творилося в голові того чоловіка?» — запитую я себе. Чи переживав він безсонні ночі, знаючи, що з кожної родини когось страчують, що дітей розлучають із батьками й кров заливає тротуари? Звідки він узяв упевненість у тому, що його місія не підлягає сумніву?

Чому я вважаю, що всі мої вчинки можна виправдати в ім’я любові? Бо це мій сумнів, причина моїх нинішніх проблем.

Доктор Джекіл і містер Гайд. Люди, які його знали, засвідчили, що в близькому оточенні Кальвін був людиною доброю, спроможною підкорятися словам Ісуса й подавати приклад дивовижного смирення. Його боялися, але й любили — і ця любов запалювала маси.

Оскільки історію пишуть переможці, то ніхто більше не пам’ятає про його жорстокі вчинки. Сьогодні на нього дивляться як на лікаря душ, великого реформатора, на того, хто врятував нас від католицької єресі з її янголами, святими, невинницями, золотом, сріблом, індульгенціями та корупцією.

Чоловік, якого я чекаю, приходить й уриває мої роздуми. Це кубинський шаман. Я пояснюю йому, що переконала свого головного редактора опублікувати матеріал про альтернативні способи боротьби зі стресом. Світ бізнесу наповнений людьми, які сьогодні поводяться з надзвичайною великодушністю, а завтра виливають свою лють на найслабкіших. Люди стають усе більш непередбачуваними.

Консультації психіатрів та психоаналітиків переповнені, і вони неспроможні прийняти всіх пацієнтів. А ніхто не може чекати місяці або роки, щоб вилікувати депресію.

Кубинець вислухав мене, не сказавши нічого. Я запитала його, чи зможемо ми продовжити нашу розмову в кав’ярні, бо почали її на свіжому повітрі, а тепер температура впала досить відчутно.

— Хмари