Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

цибаневі Півторарацькому і молоденькому сербинові, головкові з довгим волоссям, Стояну Богосаву, що його поранив лейстровик при кінці сутички, невеличкий загін нашої доброї Явдохи, зрісши зразу на півтора десятки шабель, рушив далі, поспішаючи до міста Мирослава, бо причин до поспіху стало ще більше.

Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий, католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою кобилку, бо підслухана розмова між домініканцями, що про неї розповів Пилип, збентежила старого священика, і він верстав трудну дорогу без видимої втоми.

Явдоха вела загін по степах навпростець, бо тут була вже місцина знайома, і Гнат Романюк придивлявся до неньки Михайлової, до її владного руху та голосу, до того, як усі слухались її наказів, і думав про незборну силу слов'янського роду, що має таких відважних і розумних матерів.

Поглядали з повагою й кільканадцятеро бравих молодців, що до її загону прилучились, ставних і гострозорих хорватів, сербів та поляків, що гарцювали пречудово (а це вже можна було бачити в сріблі нового дня), і якоюсь дикуватою силою віяло від кожного з них, хоч цього ніхто не помічав там, бо такою ж силою дихали й наші козаки.

Один із сербів чи хорватів, отой, котрого поранили в останній хвилі бою, нишком поглядаючи на матінку Михайликову, стиха співав старовремської пісні, і друзі-поляки, і козацтво наше, і Явдоха — не все в ній розуміли, але ж мова сербів до інших наших мов — така близька, що Явдоха все-таки сприймала спів у всій красі, і звучали слова балканської пісні відгомоном у широкій душі нашої української неньки приблизно так:

— …Молить бога Юговичів мати,

Щоб він дав їй очі соколині,

Та ще й білі крила лебедині…

Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербськоїматері, що втратила зразу дев'ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев'ять удовиць і дев'ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев'ятеро коней, як дев'ять соколів заклекотали, як тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила. А вже вранці…

Вранці, як на світ благословилось,

Прилетіли два ворони-круки,

Що в крові ім крила аж по плечі,

Що із дзьобів біла піна капле.

А несуть вони юнацьку руку,

Золота на тій руці обручка, —

Кинули вони ту руку нені…

Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу Трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:

Серце тут напружилося в неі,

З болю серце в неї розірвалось

По синах по дев'ятьох із горя,

По десятім Юг-Богдані сивім…

А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.

50

Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.

Дихав на повні груди.

Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.

Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.

Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.

I по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторкані білаші.

Та що воно таке — француз не знав.

Подумав, чи не гуси пасуться?

А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?

Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.

Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.

А як він цвів, про те не розповісти й поетові!

Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.

I Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі одну квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю, — і всюди, всюди, — аж ніби холодно ставало від білого цвіту! — скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

Пилип-з-Конопель, задумавшись, замилувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, — це було з'явище — з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.

I, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де-Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…

А про що ж?

Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?

Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?

Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?

Та про неї ж таки…

Як вона його зустріне в Мирославі?

Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?

Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?

I він чомусь подумав про Мамая.

Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого