Читати книгу - "Буба"

— Навіщо їй ходити до театру, якщо в неї вдома постійні вистави? — прийшов на допомогу дідусь, гортаючи газету.

— Я й анітрохи не сумніваюся, — бабця відкопилила губу. — Те, що відбувається в цьому домі, нагадує цирк, а це надзвичайно шкідливо, — бабусин голос досягнув максимальної висоти.

— Надзвичайно шкідливими бувають вистави нудні й повчальні. Ти, дорога Рито, якраз і з’являєшся в нас із таким репертуаром, — дідусева голова сховалася за сторінками газети, тож тепер бабця зверталася із претензіями до Адама Малиша з першої сторінки «Газети Виборчої», який саме готувався стрибнути із трампліна.

— Якщо ця дівчина, — бабця говорила про Бубу, — перебуватиме під одним дахом з таким, як ти, то мене нічим не здивуєш, — процідила вона.

— Тут ти помиляєшся, — дідусь на мить визирнув із-за Малиша. — Вона ще не раз тебе здивує. І ця дівчина, і навіть я.

Буба знала, яким буде продовження розмови, що неухильно наближалася до сварки у фіналі. Тому з усмішкою добре вихованої панночки подалася до своєї кімнати. Там вона тоскно глянула на стінний календар, де золотистим маркером було обведено дату бабусиного від’їзду. Ще стільки днів, — щиро засмутилася дівчина. — А могло бути цілком непогано, — думала вона, звинувачуючи дорослих в ускладненні навіть найпростіших речей. — Адже ці дні більше ніколи не повторяться. Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається».

* * *

— Сьогодні, Бубо, я проведу тебе до ліцею, — заявила бабуся за сніданком.

— У тебе є справи в місті? — увічливо поцікавилася Буба.

— Ні, люба дитино, — пані Рита зберігала цілковитий спокій, краючи часник і вкладаючи білу гірку порізаних зубчиків на бутерброді. — У мене є кілька справ у твоєму ліцеї. Я збираюся подивитися на оцінки й з’ясувати, хто тебе вчить. У наш час…

— Бабусю, — Буба недовірливо спостерігала, як біла гірка зникає в бабусиному роті. — Зараз так не роблять. Є батьківські збори…

— Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я працюю в школі ціле життя…

— Працювала, Рито, — дідусь звів погляд догори, — на нещастя цих беззахисних створінь, ти була вчителькою понад сорок років.

— І що? — набурмосилася бабця.

— І годі! — відказав дідусь. — Не роби Бубі сорому.

— Якого ще сорому?

— Просто так кажуть. А якщо підеш до школи, то саме так і буде.

— Я здатна осоромити онуку? Довоєнна Ягеллонка… — відсапувалася бабуся.

— Отож-бо й воно, — дідусь вирішив заатакувати з іншого флангу. — Якщо вчителі довідаються, що Бубина бабця закінчила Ягеллонський університет, то вони нашу дитину з’їдять без хліба.

— Без якого хліба? — нічого не розуміла бабця.

— Це лише так кажуть, — заспокоїв її дідусь. — Але якщо підеш до ліцею, то її з’їдять.

— Нічогісінько не тямлю.

— Заздрість… — дідусь зробив поважну міну й підняв вказівний палець. — Заздрість, Рито, серед сучасних педагогів, не таких гарно освічених, як ти, і без належного виховання — це надзвичайно поширене явище.

— Гм-м, — бабця замислювалася, підступ це, чи комплімент. — Тобто, справа в заздрощах? — запитала вона про всяк випадок.

— Тому я запрошую тебе на сирник по-віденськи. Дами не повинні ходити до шкіл для простолюду.

— З тобою важко не погодитися, — бабця привітніше глянула на дідуся. — Але… — вона пригадала собі якусь неприємну ситуацію, бо на її обличчі вималювалася непевність. — Минулого року ти теж мене запросив, а потім я сама мусила платити…

— Минулоріч я ще не був джентльменом, — пояснив дідусь, відгризаючи шкірку від скибочки цитрини. Бабуся знову скривилася, але цього разу приязніше.

— Ну, що ж, Бубо. Доведеться тобі нині самій піти до ліцею. Твій дідусь вирішив зрівняти рахунок…

— Звичайно, бабусю, — швиденько погодилася Буба, і в неї раптом знову з’явився апетит.

* * *

— Доброго дня, шановні. На жаль, мій син з невісткою поїхали на море… — пояснювала бабця своїм пронизливим голосом, який змішувався з контральто Маньчакової.

— А ми власне кажучи, до пана Генрика й Буби. Зіграти партійку, — пані Віолетта просунула голову у дверну щілину, сподіваючись, що із глибини помешкання нарешті прийде хтось на відсіч цій непередбачуваній особі в старосвітському жакеті й дозволить Маньчакам покласти на столі свого записника.

— Дивіться-но! — дідусь намагався відстрашити пані Риту непритаманною йому сердечністю. — А хто ж це до нас завітав?! Завжди вірні своєму обов’язкові, — вигукував він, а бабця чимраз сильніше хапалася лівою рукою за серце. Нарешті вона подалася вглиб коридору, розпачливими жестами показуючи онуці, що кличе її.

— Зізнайся, Бубо, це свідки Єгови? Я відразу зрозуміла. Щойно побачила цю її слизьку посмішку… Навіщо ви це зробили? Не досить того, що мій син перестав ходити до костелу, то він ще вступив до секти?! — бабця не давала Бубі й слова вимовити, а вигляд Маньчакової, яка знімала пальто, призвів до того, що вона стискала серце вже двома тремтячими руками.

— Але, бабусю, — Буба усміхалася й тягла її до кухні, — це ніякі не свідки. Це родина Маньчаків. Бриджисти. Вони приходять до нас щовівторка, іноді ще й у середу, а найчастіше чотири рази на тиждень. І ми лише граємо з ними в карти.

— Азартні ігри? — бабця впала на кухонний стілець і, здавалося, не дихала. — Це ще гірше! А ця жінка? Здається, вона притягла під светром рулетку!

— Ні, пані Віолетта екстравагантна, але не настільки. Під светром нічого такого немає — то вона погладшала.

— І що мені робити? — бабця скидалася на безпорадну ляльку, власне кажучи, на манекен, який примусили сісти. — Я пообіцяла твоїм батькам, що пильнуватиму за порядком у домі.

— Батьки примушують дідуся й мене грати в цей бридж. А сьогодні ми зіграємо в дідусевій кімнаті, щоб не заважати тобі.

— Не заважати! — засопіла бабця. — Але ж ці люди заважають лише своїм виглядом. Вони не нашого кола.

— Вони дуже приємні й культурні, — Бубу прикро вразили бабчині слова хоча б через те, що Маньчаки більше цікавилися її юним життям, ніж бабуся.

— Хто ця засушена жінка? — поцікавилася Маньчакова, повісивши своє пончо на дідусів стілець.

— Нічого особливого, — не зовсім чемно кинув пан Генрик. — Між нами кажучи, це якась далека Павлова родичка. Із Казахстану чи Сибіру, щось таке… Він її запросив, бідолашку, на тиждень,