Читати книгу - "Ґоморра"

Найскладніше — це зрозуміти. Збагнути, як Ді Лауро спромагалися воювати і перемагати. Завдавати удару і зникати. Ставати невидимими поміж людей, губитися в мікрорайонах. Лотто-Т, Веле, Парко Постале, Казе Челесті, Казе дей Пуфі та Терцо Мондо — це джунглі, тропічний ліс залізобетонних конструкцій, де легко зникнути, змішатися з натовпом, перетворитися на привидів. Ді Лауро втратили всіх своїх керівників верхньої ланки та районних капо, але все одно примудрялися вести безжальну війну без серйозних втрат. Наче уряд, повалений під час державного перевороту, уряд, що залишився без президента, вирішив, що найліпший спосіб зберегти свою владу та захистити свої інтереси — це озброїти школярів та рекрутувати до армії поштарів, держслужбовців та клерків, надати їм доступ до нового центру влади замість тримати на рівні рядового складу. «Жучок», вмонтований в авто Уго де Лючія, прибічника Ді Лауро та здогадного вбивці Джельсоміни Верде, записує розмову, чию роздруківку було додано до постанови суду, винесеної в грудні 2004 року:

— Я нічого не робитиму, не отримавши наказу, така я людина!

Цей ідеальний солдат демонструє свою повну відданість Козімо. Потім він описує епізод, коли когось було поранено:

— Якби я там був, то не в ногу б йому стрельнув, а убив би. Вибив би мозок з його голови! їдьмо до мого району, там спокійно, там ми зможемо працювати…

Уґарелло, як його звуть у районі, не просто поранив би. Він неодмінно убив би.

— Кажу тобі, тепер усе залежить від нас. Давай усі будемо збиратися… усі в одному місці… п’ятеро в одному будинку… п’ятеро — в другому, п’ятеро — в третьому. А ти кликатимеш нас тільки тоді, коли тобі треба буде, щоб ми комусь голову відстрелили!

Уґарелло пропонує сформувати ударні підрозділи, або бригади «мандрівників», як називають їх каморристи, з людей, котрі ховатимуться в криївках і ніколи не покидатимуть своїх схованок. Тільки тоді, коли треба буде завдати удару. Але Петроне, його співрозмовник, менш оптимістичний:

— Так, але що, як один з тих вилупків випадково виявить нашу схованку, а потім вони нас вислідять і повбивають… давай грохнемо хоч декількох, перш ніж вони уб’ють нас. Розумієш, про що я? Дай мені убити принаймні чотирьох чи п’ятьох із них!

Ідея Петроне полягає в тому, щоб убивати тих, хто ще не здогадався, що їх викрили.

— Найлегше це зробити тоді, коли стосунки дружні. Ти садовиш цих людей до свого авто, а потім — прикінчуєш.

Ді Лауро беруть гору тому, що вони є менш передбачуваними, і тому, що вони заздалегідь знають свою долю. Але перед тим як загинути, вони мають заподіяти ворогові якомога більших втрат. Чисто логіка камікадзе. Єдина тактика, що забезпечує хоч примарний шанс на перемогу, коли ти знаходишся у меншості. І вони починають завдавати ударів негайно, навіть не дожидаючись формування груп у криївках.

Другого січня вони вбивають Крешенцо Маріно, батька МакКея. Він завис, увіткнувшись обличчям у кермо свого міні-автомобільчика «смарта», найдорожчого з модельного ряду. Досить дивний вибір як на шістдесятирічного чоловіка. Може, він думав, що це допоможе обдурити вартових. Одиночний отвір від кулі в самісінькому центрі лоба. Вузенький потічок крові на обличчі. Мабуть, йому подумалося, що коли виїхати ненадовго, на якихось там кілька хвилин, то небезпека не встигне його наздогнати. Але він помилився. Наздогнала. Того ж дня «іспанці» «завалюють» Сальваторе Барру в барі в Казаваторе. Саме того дня до Неаполя прибуває Карло Адзельо Чампі, президент Італійської Республіки, щоб попрохати міську владу втрутитися, щоб промовити належні для такого випадку підбадьорливі слова і висловити підтримку держави. І впродовж тих кількох годин, що тривав його візит, сталося три напади із засідки.

П’ятого січня пострілом в обличчя убивають Кармелу Аттріче. Вона була матір’ю сепаратиста Франческо Бароне на прізвисько Росіянин. Поліція встановила, що він був одним з прибічників сім’ї МакКеїв. Вона не ризикувала виходити з дому, тому як приманку використали дитину. Маленький хлопчик тисне на дзвінок. Вона знає його, знає, чий він, і тому гадає, що небезпеки немає. Накинувши піжаму, вона йде вниз, відчиняє двері — і раптом хтось наставляє дуло пістолета прямо їй в обличчя. Кров та мозок розплескуються з її голови, як з розбитого яйця.

Коли я прибув на місце злочину в Казе Челесті, тіло ще не встигли накрити покривалом. Люди ходили по крові убитої, всюди залишаючи свої сліди. Я натужно ковтнув слину, вгамовуючи блювотний рефлекс. Кармела Аттріче не уникнула небезпеки, хоча її попереджали. Вона знала, що її син — сепаратист-«іспанець», але мафіозна війна — то така непевна річ! Події стають реальними тільки тоді, коли трапляються. А в динаміці влади, абсолютної влади, не існує нічого, окрім конкретного. І тому тікати — не тікати, боятись — не боятись, давати свідчення поліції чи не давати — усі ці варіанти видаються надто ненадійними, примарними, і кожна порада завжди знаходить свого опонента-близнюка. Тільки якась конкретна подія здатна змусити тебе прийняти рішення. Але коли вона трапляється, то все, що ти можеш, це прийняти її саме такою.

Коли ти гинеш на вулиці, то довкола зчиняється страшенний гармидер. Неправда, що ти гинеш наодинці. Перед твоїм носом скупчуються незнайомі обличчя, якісь люди мацають твої руки та ноги, щоб пересвідчитися, чи ти справді мертвий, чи все ж варто викликати «швидку допомогу». Здається, всі обличчя смертельно поранених, усі застиглі гримаси померлих виражають один і той самий страх. І той самий сором. Дивно, але перед самим кінцем з’являється відчуття сорому. Lo scuorno — так це звучить по-тутешньому. Трохи схоже на те, коли ти з’являєшся на людях голяка — саме так ти почуваєшся, коли тебе смертельно ранять на вулиці. Я так і не навчився спокійно споглядати жертви убивства. Медсестри та поліцейські — ті спокійні, байдужі, вони виконують належні процедури, наче вивчивши їх напам’ять, і для них не має особливого значення, з ким вони мають справу. «На серцях у нас — мозолі, а в шлунках — захисна прокладка», — сказав мені якось молодий водій покійницького автофургона. Коли ти встигаєш до місця убивства першим, ще до того, як там з’явиться «швидка», то важко відірвати очі від жертви, навіть якщо ти не маєш ані найменшого бажання бачити її. До мене ніколи не доходило, що саме так і помирають люди.