Читати книгу - "День опричника"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Урусов — до Баті? З другого боку, коли добре подумати — куди ж йому тепер соватись, голому? З Кремля його Государ вибив, ділові від нього шарахнуться, приказні — теж. Патріархія його за блуд не пригріє. До Бутурліна? Вони одне одного терпіти не можуть. До Государині? Пасербиця її зневажає за «розпусту», вона пасербицю ненавидить, а чоловіка пасербиці, хоч уже й колишнього, і поготів.
До Китаю графові дорога закрита: Чжоу Шень-Мін — друг Государя, проти його волі не піде. Що ж графові робити? У маєтку відсиджуватися й чекати, коли ми з мітлами прикотимо? От він і наважився в розпачі — до Баті з поклоном. Правильно! Голому — тільки до лазеньки й дорога.
— Ось такі в нас пироги з тирсою, — підсумовує Батя. — А тепер — лазня!
Заходить Батя першим до лазневих хоромів. А ми, голі, як адами первородні, за ним. Лазня в Баті багата: стелі склепінчасті, колонами підперті, підлога мармурова, мозаїчна, купіль простора, лежаки зручні. Із парної вже хлібним духом тягне любить Батя із кваском попаритись.
І відразу ж команда від нього:
— Праве крило!
У лазні своїй Батя повний головнокомандувач. Рушаємо до парної. А там уже чекає Іван у шапці повстяній, у рукавицях, із двома віниками — березовим та дубовим. І починається карусель: лягаємо на полиці, піддає глухий Іван пари хлібної, крекче, та з незвично голосними жартами-приповідками починає опричних віниками лупцювати.
Лежу, очі заплющивши. Чекаю своєї черги, пару вдихаючи.
І дочекався: вжиг, вжиг, вжиг — по спині, по сраці, по ногах. Досвідчений Іван у лазневому лупцюванні до неможливості — доки не випарить як слід — не вгамується. Але в Баті перепарюватись не варто, бо ж чекають ще й інші задоволення. Від передчуття яких у мене навіть у парній серце холоне.
А Іван усе парить, примовляє:
Ай, чучу, ай, чучу!
Я горох молочу
Назло Явропя
На опричной жопя!
Будет жопа бяла
На большие дяла!
Жопу салом смажем,
Явропе покажем![40]
Стара приповідка Іванова, ну та й сам він не молодий: нікому в Європі вже руську сраку показати. Пристойних людей не лишилося за Західною Стіною. Дала дуба Європа Агенорівна, самі кіберпанки арабські по руїнах повзають. Їм що жопа, що Європа — без різниці…
Шарудить-шелестить віник дубовий у мене над потилицею, а березовий п’яти лоскоче:
— Готовий!
Сповзаю з полиці й потрапляю в чіпкі руки Зуфара: тепер його черга. Хапає він мене, ніби лантух, на спину собі звалює, витягає з парної. І з розгону — в купіль жбурляє. Ой, лихо мені!
Усе справне в Баті — і пара гаряча, і водиця крижана. До кісток пробирає. Плаваю, до тями приходжу. Та Зуфар перепочити не дає — тягне нагору, кидає на тапчан, застрибує мені на спину й ногами своїми починає по мені ходити. Хрущать хребці мої. Ходять ноги татарські по руській спині. Вміло ходять — не пошкодять, не зруйнують, не розчавлять… Зумів Государ наш згуртувати під крилом своїм могутнім усі народи російські: і татар, і мордву, і башкирів, і євреїв, і чеченів, і інгушів, і черемисів, і евенків, і якутів, і марійців, і карелів, і коряків, і осетинців, і чувашів, і калмиків, і бурятів, і удмуртів, і чукчів простодушних, і багатьох-багатьох інших…
Обливає мене Зуфар водицею, передає Цао. І от уже я в обмивальній напівлежу, у стелю розмальовану дивлюсь, а китаєць мене миє. Ковзають м’які та швидкі руки його по моєму тілу, втирають піну запашну в голову, ллють пахучі олії на живіт, перебирають пальці на ногах, розтирають литки. Ніхто так не вимиє, як китаєць. Знають вони, як з тілом людським обходитись. На стелі тут сад райський зображено, а в ньому — птахи та звірі, що голос Божий слухають. Людини в саду тому ще нема — не створена.
Приємно дивитися на сад райський, коли тебе миють. Прокидається в душі щось давно забуте, салом часу заплиле…
Обливає Цао водицею прохолодною з липової ряжки, допомагає встати. Бадьорість і готовність охоплюють після китайського миття. Проходжу до головної зали. Тут поступово всі збираються, через російсько-татарсько-китайський конвеєр пройшовши.
Чистими рожевими тілами на лежаки плюхаються, безалкогольні напої цмулять, словами перекидаються. Уже й Шелет із Самосею випарились, і Мокрий став просто мокрим, і Воск із кректінням упав на лежак, і Єроха вдячно охає, і Чапиж із Бубном жадібно квас цмулять, до тями приходячи. Велика сила братерства лазневого! Усі тут рівні — і праві і ліві, і старі і молодь. Намокли чуби позолочені, розкуйовдились. Розв’язалися язики, розплелися:
— Самосю, а ти куди тому полковнику в’їхав?
— У бік теронув на повороті з Остоженки. Пика стрілецька перепудила, з кабіни не вилазила. Потім їхні приїхали з квадратом, із рукою, постовий згорнувся, я в хороші не пройшов, ну і з дрюччям буцатися не став…
— Братці, новий кабак відкрився на Маросєйці — «Кисільні береги». Любо-дорого: кисіль дванадцяти сортів, горілка на липовій бруньці, зайці в локшині, дівки співають…
— На Масницю Государ спортсменів обдаровувати буде: гирьовикам — по «мерину» водневому, городошникам — мотоцикли курдючні, бабам-лучницям — по шубі живородній…
— Коротше, замкнулись гади, а вертушку Батя заборонив використовувати — адже будинок не опальний. Газ і промені теж не можна. Ну, ми по-старовинному — до нижньої квартири: так і так, угорі вороги. Попрохали їх по-державному, вони з валізою та з іконами вийшли, ми підпалили, дірки поробили, почали горішніх викурювати, гадали — відкриються, а ті — у вікно. Старший — на паркан печінкою, а молодший із ногою вижив, потім свідчення дав…
— Авдотья Петрівна особисто сракою своєю здоровенною ламала унітази, от тобі хрест…
— Єрох, а Єрох…
— Чого тобі?
— А де мій пірох?
— От бовдур! Яйця підбери, по підлозі качаються!
— Бубоне, а правда, що тепер сірі прибутки в Торговельній закривають по колу через цілувальників?
— Нє-а. Через цілувальників тільки надбавки проходять, а сірі, як і раніше, криті піддячі роблять.
— От вражини! Жодною коцюбою їх не видовбаєш…
— Почекай, брате Охлопе, до осені. Усіх видовбаємо.
— Осень, осень, жгут корабли-и-и-и…[41] Молодий, ти де коловся?
— В «Навуходоносорі».
— Красиво. Особливо — низ, із драконами… Я теж хотів довкола шолома табун диких коней пустити, а колун перечити став: зруйнує композиційну рівновагу, мовляв.
— Правильно, брате. У тебе шолом дуже волохатий, а якщо виводити — зяяння вийде недоладне. На те зяяння тільки дві пики влізуть: Цветова та Зільбермана!
— А-ха-ха-ха! Оце потішив!
— Новий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День опричника», після закриття браузера.