Читати книгу - "На Мармурових скелях"

На воді ще стояла ранкова прохолода, і вітер здіймав на її плесі, наче на зеленому склі, білі смуги піни. Але над визубцями вкритих шапками снігу гір уже піднялося сонце, і з туману, що стояв у долинах, виринули, засліпивши нам очі, Мармурові скелі. Ми дивилися на них і черкали руками воду, яка в сонячному промінні з зеленої перемінилася на синю, ніби з її глибини проступили тіні.

Амфору ми тримали в безпечному місці. Ми тоді ще не знали, що буде з тією головою, яку ми везли з собою і яку потім передали християнам, коли вони відбудували з руїн великий собор у Маріні. Вони вклали її в підвалину.

Але перед тим їх попросив зробити це брат Ото, проказуючи в залі родинного замку князів Зунмир ебурнум.

30

Коли небо зачервоніло від пожежі, чоловіки з Альта Плани зібралися біля свого помежів’я. Тож вийшло, що ми, ще не приставши до берега, побачили Ансґара: він радісно махав нам рукою.

Ми трохи відпочили серед його людей, поки він виряджав гінця до батька, а тоді помалу рушили до садиби в гірській долині. Досягши хребта, ми постояли біля великого Герона, а також біля кількох менших пам’ятників, споруджених там у видолинках. Дійшли й до того вузького переходу, де колись були вирятували Біденгорна з його найманцями, — на тому місці Ансґар знов подав нам руку і сказав: з усього його майна, яке можна поділити, половина належить нам.

Опівдні ми побачили садибу в старому дубовому гаю і відчули себе наче вдома, бо тут також, як у нас на півночі, все — комори, стайні, людське житло — містилося разом, під одним низьким дахом, добре захищене. І так само на широкому фронтоні блищала кінська голова. Брама стояла відчинена навстіж, тік аж світився, такий був чистий. З-за ясел на нього дивилася худоба, роги в якої були оздоблені золотими стрічками. Великий присінок був по-святковому прибраний, а з гурту чоловіків та жінок, що стояли перед ним, ступив назустріч нам старий Ансґар.

І ми зайшли в широку браму, наче в затишок рідного дому.

ПРИМІТКА ДО РОМАНУ «НА МАРМУРОВИХ СКЕЛЯХ»

Я вже був пішов спати, коли до виноградника під'їхала машина з затемненим світом. Нічні відвідини якщо вже не тривожні, то принаймні підозрілі. Я попросив брата заступати мене і знову ліг.

Потім я почув крізь стіну розмову — не слова чи речення, а гомін, що все дужчав. Я встав, зайшов у піжамі до вітальні й привітався з гістьми, — чи їх було троє, чи четверо? Я забув скільки, і забув їхні прізвища, крім одного, якого згодом було страчено.

Забув я також, про що мовилося, — певне, навіть не про політику. Але панував дивний консенсус, мовчазна згода. То був епізод, що потім вилився у «відвідини Зунмири».

Мабуть, через кілька днів ми зібралися на форель в одному з маленьких містечок на березі Бодензее: князь Штурдза, композитор Ґерстберґер, брат та інші. На Західному валу вже копали шанці. Ми багато випили; я заночував у Ерматінґені, в Ґерстберґерів. Уранці мене збудив його спів.

Я не пам ’ятав, що сталося тієї ночі, але вона була багата на видива; добре випивши, можна впасти у своєрідний транс. Лише пам’ятав, що на березі горіли чудові міста і полум’я пожеж відбивалося у воді. То був прообраз тих пожеж, що потім палахкотіли у Вестфалії та Нижній Саксонії.

Я був у доброму гуморі і вийшов із композитором прогулятися по садку. Була вже пізня осінь, на стежках лежали спілі яблука. Вранішнє сонце осявало Райхенау. Сюжет склався до деталей, треба було ще тільки перевести його у слово, розповісти, що й було зроблене без поспіху навесні і влітку 1939 року. Коректу я прочитав уже бувши в армії.

Багато мовилося про супровідну обставину, а саме, про небезпеку військової операції,— мене ця небезпека мало цікавила, вже хоча б тому, що, властиво, минула і вийшла на передній план у політиці. Що текст був зухвалий і з цього погляду, я і мій брат розуміли не менше, ніж редактор видавництва «Ганзеатен» Вайнрайх та його директор Бенно Ціґлер, якому публікація книжки відразу ж завдала неприємностей. Вершиною їх уже в перші тижні була скарга рейхсляйтера Булера Гітлерові, що минулася без наслідків. Я був добре ознайомлений із подробицями цієї справи: і за найсуворішого режиму чутки просякають крізь будь-які двері.

Тим часом я сидів у бункері на Західному валу й читав критичні відгуки на книжку і в своїх, і в закордонних газетах, де з більшою чи меншою відвертістю наголошувалося на її політичному звучанні. Не бракувало й відгуків читачів. «Коли в нас сходилося в кутку двоє чи троє людей, то розмовляли вони не про польську кампанію, а про книжку». Так писала apres coup[8] студентка з Ґісена. Кілька видань швидко розхапали; коли з папером стало сутужно, армія друкувала книжку своїм коштом, раз у Ризі, раз у Парижі, де невдовзі з’явився також чудовий переклад Анрі Тома.

Дуже швидко зрозуміли, навіть в окупованій Франції, що «цей чобіт налазить на кожну ногу». Скоро після війни дійшла чутка про піратські видання в Україні та в Литві. Єдиний офіційний переклад по той бік залізної завіси з’явився 1971 року в Бухаресті.

Та годі про політику. Якщо я її недооцінюю, як закидають мені друзі, то маю на це свої підстави. Хай навіть цей виступ у світ із царства мрій викликаний політичним становищем із його кошмаром і він був відразу потрактований під цим кутом зору, все ж таки його дія і в часі, і в просторі виходить за межі актуального й епізодичного.

До цього додалася ще й дедалі дужча алергія на слово «опір». Людина може ладнати з сучасним їй ладом, а може протистояти йому. Це не головне. Вона може на кожному місці показати, на що здатна. Цим вона виявляє свою волю — фізично, духовно і морально, особливо в небезпеці. Проблема для неї полягає в тому, чи вона лишається вірною собі. Це також пробний камінь для художнього твору.

Ернст ЮНҐЕР

10 грудня 1972 року

Примітки

1

«Городні рослини світу» (лат.).

2

Більш геометричним (англ.).

3

«Завжди переможні» (латин.).