Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

у вдови один син,

Та й той якраз під аршин.

Покинула знову хату,

Синову господу;

Пішла в найми, за хліб черствий

Жидам носить воду.

Бо хрещені не приймають:

«Стара, – кажуть, – стала,

Нездужує…» – і огризок

В вікно подавали

Христа ради. Не дай, боже,

Такого дожити,

Не дай, боже, в багатого

І пить попросити.

По копійці заробляла,

Копу назбирала.

Та до сина лист писала,

У військо послала —

Полегшало. Минає рік,

І другий минає,

І четвертий, і десятий,

А чутки немає.

Нема чутки; що тут робить?

Треба торбу брати

Та йти… іти собак дражнить

Од хати до хати.

Взяла торбу, пішла селом,

На вигоні сіла

І в село вже не верталась,

День і ніч сиділа

Коло коворот. А літо

За літом минає.

Помарніла, скалічіла,

Ніхто й не пізнає.

Та й кому там пізнавати

Каліку убогу.

Сидить собі та дивиться

В поле на дорогу.

І світає, і смеркає,

І знову смеркає,

А москаля, її сина,

Немає, немає.

Понад ставом увечері

Хитається очерет.

Дожидає сина мати

До досвіта вечерять.

Понад ставом увечері

Шепочеться осока.

Дожидає в темнім гаї

Дівчинонька козака.

Понад ставом вітер віє,

Лози нагинає.

Плаче мати одна в хаті,

А дівчина в гаї.

Поплакала чорнобрива

Та й стала співати;

Поплакала стара мати

Та й стала ридати.

І молилась, і ридала,

Кляла все на світі.

Ох, тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Скалічені старі руки

До бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той на далекий

Крізь сльози дивилась.

І день і ніч дивилася

Та й стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-солдата,

Мого сина?..» Ніхто не чув,

Ніхто і не бачив.

Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче,

Одуріла!.. і цеглину

Муштрук, то лає,

То годує, як дитину,

Й сином називає,

І нищечком тихесенько

Крізь сльози співає:

«Змія хату запалила,

Дітям каші наварила,

Поморщила постоли,

Полетіли москалі.

Сірі гуси в ірій, ірій

По чотири, по чотири

Полетіли – гел-гел! —

На могилі орел,

На могилі серед ночі

У козака вийма очі,

А дівчина в темнім гаї

Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках,

Черепки збирала,

Примовляла, що синові

Гостинця ховала.

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли… бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

І бур'ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись…

Дражнили Совою.

6 мая 1844, С.-Петербург

ДІВИЧІЇ НОЧІ

Висушили карі очі

Дівичії ночі.

«Черниця-Мар'яна»

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори,

Хвилі серед моря;

Засіяли карі очі,

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися —

Так би й обвилися

Кругом стану. І в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучий… коли нема

Вірної дружини,

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись…

Серце моє! серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені… Нащо мені

Тая слава… слава.

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають.

А того й не знають,

Що я в серці заховала…

Нехай нарікають,

Гріх їм буде… Боже милий,

Чому ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока —

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі…» – та й оніміла,

Сльози полилися…

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

18 мая 1844, С.-Петербург

СОН (КОМЕДІЯ)

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.

Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки,

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята; «Нехай, – каже,

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі —

І царята і старчата – Адамові діти.

І той… і той… а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть! Я свою п'ю,

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п'яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у раї,

Усюди божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати,

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею, та за нею,

Лечу й прощаюся з землею:

«Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива правда

У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять