Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

від обряду греко-католицького до латинського, що означало б зректися своєї української національності, бо в тих краях національність позначається обрядом. У Львові наш поважаний Митрополит був цілком ізольований в своїй палаті, і ще досі він не має змоги вільно зноситися з своїм духовенством: виходить із цього, що він не має спромоги вільно урядувати в своїй юрисдикції.

Зазначити б мимоходом поглядний контраст. Коли влада Східної Галичини перейшла в руки українців, траплялося, що деякі польські священики були інтерновані, властиво ті, що проводили кампанію революційної пропаганди проти уряду. Наш митрополит вніс меморіал до президента Державних Секретарів, домагаючися звільнення інтернованих польських священиків, і в дійсності, рішенням від 9 березня 1919 року, Рада випустила священиків латинського обряду на волю.

Який контраст, яка різниця поступування!.. Жаль і розпука беруть за будуччину. Нема священиків греко-католицьких. Нема пастирів, щоб пасли своє стадо! У кількох парафіях, як у Рогатині і Дрогобичі, з 30–40 священиків залишилося заледви від 2–5.

Ми знаємо наміри поляків. Вони хочуть, і надіються своїм поводженням щодо українського населення і його Церкви навернути його на латинський обряд і таким чином зденаціоналізувати. Тому вони не тільки позамикали, але й попалили церкви, як найгірші варвари, навіть порозкрадали священну церковну іздобу (наприклад, у Великій Вислоці, Козиці, Рудні, Руській Рясні, Черняві, Фердієві, Підгородці і Маріямполі), опоганюючи церкви (як у Никловичах та в Домажирі), повертаючи їх на стайні.

Дуже часто забороняли церковні хори, головно, коли приходилося ховати якого українського вояка. Небагатьох священиків, що залишалися на волі, було віддано на цілковиту руїну реквізиції і постійне грабування. Словом, відновлено було змагання XVI–XVII вв., коли вогнем і мечем поборювано схизму… [220].

Подібного листа написав також Ю. Пілсудському М. Лозинський (15 грудня 1918 р)[221]. Більш детально із літописом трагедії читач може познайомитися із повоєнного еміграційного видання уряду ЗУНР – двотомника «Крівава книга» (Відень, 1921–1922).

На жаль, частина українців теж проявляла нетерпимість до поляків. Розпочалося стихійне руйнування польських пам’ятників у Станиславові та інших містах. Нерідко інтерновувалися польські жінки і діти. Набули розголосу факти розстрілу полонених легіоністів у Золочеві і під Микулинцями навесні 1919 р.[222]

Війна ще більше роз’ятрила давні рани обох народів.

Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму

Розважлива хода нової влади викликала осуд лівих революційних сил – комуністів, активістів робітничо-селянських рад, які орієнтувалися на радикалізм і фінансову підтримку більшовицьких урядів Росії та України.

Як відомо, Жовтневий більшовицький переворот у Росії породив новий тип держави – радянську державу як політичну форму диктатури пролетаріату. Боротьба країни рад за мир, придушення опору контрреволюції і просто опозиції, реалізація заманливих ленінських декретів наочно показали пролетарям-сусідам, що радянська влада – проти капіталістичного господарювання і за нечувані досі суспільні зміни та економічні експерименти. Підкреслюючи «міжнародне» значення влади рад у Росії, В. Ленін проаналізував можливі причини, які породжували у бідноти зацікавлення до неї: «…Криза, викликана війною, така велика, що навіть у перемігших країнах маса трудящих неминуче приречена на жахливі бідування. Звідси зрозумілий швидкий ріст комунізму, ріст симпатій до Радянської влади…»[223].

І дійсно, робітники і селяни краю прагнули миру і суспільних змін. Були серед них і прихильники «російських порядків».

Пропагандистами цих ідей стали колишні солдати-галичани австрійської армії, що поверталися з російського полону (а їх було не менше 150 тис.), а також інші учасники та очевидці революційних подій на Україні і в Росії. Вони й стали у другій половині 1918 р. організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які у лютому 1919 р. об’єдналися в Станиславові у Компартію Східної Галичини[224].

Ідейне і організаційне підґрунтя КПСГ створили молоді драгоманівці, ліві соціал-демократи, які рішуче прагнули революційного очищення суспільства. Ще навесні 1918 р. драгоманівські гуртки із Львова, Стрия, Дрогобича, Самбора, Тернополя і Перемишля об’єдналися на всекраєвому з’їзді в Інтернаціональну революційну соціал-демократичну молодь (ІРСДМ, ІРСД). Свої ідеї – соціалізм, мирне співіснування і вільний розвиток народів, ІРСДМ пропагувала у «Віснику», який друкувався гектографом тиражем 300 примірників. Нове угруповання чи не єдине зі всіх політичних сил краю привітало жовтневий переворот у Росії. «Щоправда, похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організаційні розходження і під впливом В. Сироїжки (до котрого пізніше прилучився Прокопович) „Вісник“ висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою…», – згадував драгоманівець Роман Роздольський[225].

Кілька слів про цю постать, оскільки вона практично не відома нашому сучасникові. Народився він 1898 р. у сім’ї відомого львівського фольклориста Осипа Роздольського. Із листопада 1918 р. до липня 1919 р. воював у складі Галицької армії. Згодом емігрував до Чехословаччини. Повернувшись до Львова, був обраний членом ЦК КПЗУ, став її теоретиком. У 1928-му, в час розколу партії, вийшов з її рядів і відмежувався взагалі від комуністичної ідеї, гнівно засудив практику російсько-комуністичного шовінізму. Відтоді поринув у наукову діяльність. У 1947 р. оселився у США. Його твори з історії краю та економічного неомарксизму друкувалися, крім США, у Німеччині, Італії, Польщі, Мексиці, Японії.

Та повернемося до раннього періоду КПСГ. Першим секретарем першого ЦК обрано 27-річного Карла Саврича, уродженця с. Кукільники Галицького повіту. В 1913 р. після закінчення Станиславівської гімназії юнак вступив на правничий факультет Львівського університету, але на другому курсі був мобілізований у цісарську армію, невдовзі потрапив у російський полон. Після Лютневої революції приєднався до лівого крила боротьбістів. Згодом став старшиною Галицької армії, а на початку 20-х років – секретарем посольства УСРР у Варшаві, де заприятелював з майбутнім наркомом освіти О. Шумським. Обирався членом політбюро ЦК КПЗУ. 1937 року репресований.

Навесні 1919 р. керівне компартійне ядро офіційно працювало у Станиславівському відділі Центрального інформаційного бюро при Директорії УНР – хто творчим, хто технічним працівником. Місце «легалізації» К. Саврич вибрав напрочуд вдало: тут був доступ до телеграфу і телефону, друкарських машинок, паперу. Тобто під боком було все необхідне для агітаційно-пропагандистської роботи і зв’язку зі сходом.

Чи знав уряд ЗУНР про існування цієї опозиційної сили? Без сумніву. І навіть збирався її легалізувати. Про це дізнаємось із розмови К. Левицького з українськими дипломатами восени 1920 р. у Ризі.

Особливо активно діяла комуністична організація («Соціалісти-комуністи») у центрі нафтової промисловості краю – Дрогобичі та навколишніх містах[226]. Її керівник 48-річний Василь Коцко, активний учасник Жовтневої революції на Полтавщині, проводив посилену організаторську і агітаційно-пропагандистську діяльність серед робітників Стебницького солеварного заводу. В одному з виступів перед робітниками-солеварами він зауважив: «А хіба обов’язково б, щоб над