Читати книгу - "Мальви. Орда"

…Мальва бігла попереду Стратона і Марії, зупинялася і, розпромінена, перепитувала раз у раз:

— Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?

Марія промовчувала, не втерпів Стратон:

— Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо до Бахчисарая.

— А хто такий Ісус?

— Бог наш…

— Ваш? А він інакший від Аллаха? Мамо, а хан такий же дужий і всесильний, як Аллах?

Марія прихилила до себе Мальву і мовила суворо:

— Вибий собі, доню, з голови всіляких ханів. З ними лихо ходить і наше горе.

— Неправда, мулла говорить, що він божий намісник. Я хочу бачити хана! — вже вередувала мала.

— Нам, людям бідним, краще б його не бачити…

— Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.

— О, тоді не потрібен нам буде жоден хан. Ми вернемося тоді до України.

— Навіщо, а хіба тут погано?

Не відповіла Марія. Натовпом втискалися люди до ущелини Маріам–дере, тривожний неспокій охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгої розлуки. Дрібно тремтіло тіло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про Стратона, пробиралася вперед поміж людей, спиналася по схилу до печер Маріян–поля, щоб звідти побачити чудотворну ікону на скелі: вона єдина може принести їй рятунок.

Люди стояли і побожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марія проштовхувалася вперед, вона вже побачила вікна печерної церкви, святих отців у ризах, але її, спасительки, ще не відшукала очима. Зіп’ялася на камінь — побачила. Це не була звичайна ікона Божої Матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї скорбної матері.

Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на руках… Як їй вдалося, як їй вдалося?.. Схлипнула раптом Марія, ридання прорвалося крізь горло, вона впала обличчям до землі, застогнала:

— Ти вберегла! Ти вберегла!..

Її підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, і тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню різними словами на один мотив:

Пресвятая Богородице,

Спаси нас!

Цю молитву Марія чула не раз, сама співала її, хоч і не знала, чому просять: «Пресвятая Богородице, спаси нас».

— Пресвятая Богородице, спаси нас! — лунав крик розпачу у вузькій ущелині Маріам–дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кінця, і здавалося, не витерпить всетерпимий Бог. Упаде небо, здригнуться гори, зійдуть зі скелі дорослі сини святої жінки, стане їх по два біля кожної осиротілої матері, і виведуть вони матерів на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.

Пресвятая Богородице,

Спаси нас!

Не сталося цього. Міцно стояв ханський палац, оточений цього дня потроєною охороною, вишикувалися подвійним ланцюгом при вході до ущелини ханські сеймени, голосніше, ніж будь–коли, горлали муедзини на мінаретах, і поверталися невільні люди назад по своїх домівках, та ставало їх більше, ставали вони більшими, і могутнішав їхній Бог.

Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марія впевненішою ходою, і вже не гаморила Мальва — тихо йшла поруч, ніби стала дорослішою…

Скупа, малосніжна зима випарувалася на першому весняному сонці, не напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, поруділо Мангушське узгір’я. Голод підкрадався зі степу до гір, застукав у людські житла.

Змілів бурхливий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.

Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагайки соковитих каперсів, розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі бруньки для засолу.

Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їхній вереск на коліна і шепотіли слова молитви, увірували й християни в татарське повір’я і молилися по–своєму, бо до всіх однаково йшов шайтан голоду.

Марія повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Ціни так неймовірно підскочили! За бешур[106] проса — двадцять алтинів. То ще б нічого, якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати, виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.

Заробила Марія коло Стратона чимало грошей за зиму. Він виплачував їй за роботу, як чужій, хоч насправді чужою стала йому власна домівка — вільний від роботи час пересиджував у Марії.

— Стратоне, — сказала йому однієї ночі, — чую я, що тяжко мені буде без тебе в старості. Складаймо гроші докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримає?

— Безнадія, Маріє… То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити самого себе. Піду до Успенського собору, і здається, що побачив і Дніпро, і степ в Україні. Маю роботу і проживаю дні. І ти до мене прийшла, Маріє. А підеш — умерти схочу, якщо Бог смерть пошле. Але йти кудись — куди йти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну? Прикидатися цілий час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядської палі позирати на Україну… Ну, ти як знаєш. А до церкви більше не ходи, кет–худа вже знає, що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуй християнський гріх у мечеті. Ой, чи виплатиться тобі…

Думала–передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Кривить душею — зате надія є, а без надії навіщо жити, хай навіть зі своїм Богом… Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Та ж за нею в Україні Купайло тужить, і високі мальви–посестри визирають її з–за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добрий мій голубе…

Але як