Читати книгу - "Бляшаний барабан"

образливішого, ніж стверджувати, буцімто в мені живе дитяча жадоба руйнації, буцімто я відчуваю незбагненну зненависть до скла й усього, що з нього зроблено, як ото в інших дітей часом у раптових нападах шаленства знаходять вихід якісь темні, безглузді антипатії. Умисне руйнує лише той, хто грається. А я не грався ніколи, я на своєму барабані працював, а щодо голосу, то поки що він був потрібен мені лише для самооборони. Тільки турбота про те, що буде з моєю роботою на барабані далі, спонукала мене користатися голосовими зв'язками так цілеспрямовано. Якби я міг у той самий спосіб і тими самими звуками краяти, скажімо, безвиразні, вздовж і впоперек оздоблені вишитими узорами скатерки, що їх породжувала вигадлива уява Гретхен Шефлєр, чи розчиняти похмуру політуру на піаніно, я б залюбки дав спокій усьому скляному — нехай собі стоїть і подзенькує. Але до скатерок і політур мій голос був байдужий. Не щастило мені ані стерти невтомним криком візерунки на шпалері, ані двома протяглими тонами, що то наростали, то спадали, натужно тручись один об одного, мов жорна в кам'яному віці, домогтися тепла, потім жару й нарешті викресати іскру, потрібну для того, щоб сухі, мов трут, просяклі тютюновим димом фіранки на обох вікнах у вітальні спалахнули декоративним полум'ям. Жодному зі стільців, на яких сиділи, наприклад, Мацерат чи Александер Шефлєр, я не міг «відспівати» своїм голосом ніжку. Я б з дорогою душею захищався в якийсь безневинніший, не такий чудернацький спосіб, але ніщо безневинне не хотіло мені слугувати, мене слухалося лише скло й мусило за це платити.

Перше таке видовище я досить успішно влаштував невдовзі після свого третього дня народження. Барабан був у мене тоді вже, здається, з місяць із гаком, і за той час я, загалом хлопчик завзятий, уже побив його вщент. І хоч обичайка в білих та червоних зубцях ще тримала верх і низ укупі, одначе дірка посередині мембрани, яка видає звук, уже так і зяяла, а позаяк дном я гребував, то та дірка ставала щодалі більшою, обшарпувалась, на її краях з'являлися гострі визубні, від них відлуплювалися побиті шматочки бляхи, падали всередину барабана, за кожним ударом невдоволено брязкали, а на килимі у вітальні й на червоно-бурій підлозі в спальні полискували білі лакові лусочки, які вже не хотіли терпіти наругу на моєму змордованому барабані.

Батько й мати потерпали, що я поріжуся об ті небезпечно гострі бляшані краї. А надто Мацерат — після того, як я впав зі сходів у підвалі, він став такий обачний, що й на холодне дмухав, і радив мені барабанити обережно. Я й справді завжди так різко розмахував руками, що міг зачепити гострі краї того зубчастого кратера, отож побоювання Мацерата були, мушу визнати, хоч і перебільшені, проте не зовсім безпідставні. Щоправда, уникнути всіх небезпек можна було б за допомогою нового барабана, однак про новий барабан ніхто й не думав, вони просто хотіли забрати в мене мою добру стару бляшанку, яка разом зі мною падала зі сходів, яка разом зі мною потрапила до лікарні і яку разом зі мною звідти виписали, яка разом — сходами вгору й сходами вниз, разом — на бруківці й на хідниках, крізь «Оселедці в маринаді, раз, два, три», повз «Що я бачу, того ти не бачиш» та «Чорну кухарку»... Одне слово, цю бляшанку вони хотіли в мене забрати, а натомість нічого не дати. І за приманку вибрали отой дурний шоколад. Матуся простягла його мені й випнула трубочкою губи. А Мацерат тим часом з удаваною суворістю вхопився за мій калікуватий інструмент. Я щосили вчепився в той брухт руками. Батько потяг до себе. Мої сили, яких вистачало тільки для того, щоб барабанити, покидали мене. Червоні язички полум'я помалу, один по одному визлизали з моїх рук, ось-ось я лишуся вже й без круглої обичайки... І тоді Оскарові, якого до того дня вважали спокійним, мало не зразковим хлопчиком, пощастило видати отой перший дійовий і руїнницький крик. Кругле шліфоване скло, що захищало медово-жовтий циферблат у нашому годиннику на підлозі від пилу й умирущих мух, розскочилося на друзки й упало, розлітаючись на ще дрібніші скалки, — впало на червоно-буру підлогу, бо килим до годинника не діставав. Однак нутрощі дорогого механізму не постраждали: маятник спокійно йшов своєю дорогою — якщо взагалі так можна сказати про маятника, — стрілки також. Навіть на механізм бою, який загалом дуже чутливо, майже істерично реагував на найменший поштовх, на пивовози, що проїздили за вікном, мій крик не справив жодного враження; розлетілося лише скло, зате ж розлетілося на гамуз.

— Годинникові хана! — вигукнув Мацерат і відпустив барабана.

Я кинув погляд на годинника й переконався, що самому йому крик мій ніякої шкоди не завдав, а наказало довго жити тільки скло. Однак для Мацерата, матусі й дядька Яна Бронського, що тої неділі прийшов пополудні до нас у гостину, хана була, здавалося, чомусь більшому, ніж склу від циферблата. Бліді, вони безпорадно зиркали одне на одного, обмацували руками кахельну грубу, тримаючись хто за піаніно, хто — за мисника, не наважуючись зійти з місця, а Ян Бронський ще й ворушив пересохлими губами та благально поводив навіженими очима, отож мені ще й досі здається, що всі дядькові зусилля були спрямовані на те, щоб проказати, не збившись, молитву, яка закликала до допомоги й милосердя, на кшталт: «О, агнець Божий, ти спокутуєш гріхи світу цього... Зглянься ж над нами». І так тричі поспіль, а тоді ще: «О Господи, не гідний я того, щоб Ти ступив до оселі моєї, але озовися бодай словом...»

Господь, звісно, не озвався жодним словом. До того ж хана була не годиннику, а лише склу. Одначе дорослі ставляться до своїх годинників украй дивно і якось по-дитячому в тому сенсі, в якому особисто я дитиною ніколи не був. Хоча годинник, мабуть, — найпрекрасніше з того, до чого могли додуматися дорослі. Але що є, те є: тією самою мірою, якою дорослі здатні бути творцями й завдяки своєму завзяттю, шанолюбству й певному везінню ними стають, вони, ледве щось створивши, відразу обертаються на творіння своїх епохальних винаходів.

А тим часом годинник без дорослої людини, як колись, так і тепер, — ніщо. Вона його накручує, переводить стрілки вперед чи назад, відносить його до годинникаря перевірити, почистити і, якщо треба, полагодити. Як і куванню зозулі, що раптом уривається, перекинутій солянці, павуку вранці, чорній кішці, що перебігла