Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

не призначеними для стороннього ока; я бачив, як добре вдягнені чоловіки або незворушно продовжували свій шлях, або пускалися в перемовини й, нарешті домовившись, квапливим кроком йшли за своєю розпусною провідницею. До мене діви радости з цією метою не підступали, бо клієнт у настільки вбогому вбранні не обіцяв їм практичних вигод. Щоправда, незабаром я вже міг потішитися з їхної позафахової прихильности до моєї особи, й хоч сам я, пам'ятаючи про свою економічну неспроможність, ніколи не наважувався підходити до них, зате вони, змірявши мене допитливо-прихильним поглядом, нерідко перші зверталися до мене зі щирими словами: дружньо розпитували, хто я такий і звідки (я відповідав, що перебуваю у Франкфурті, аби згаяти час); й під час таких розмов у під'їзді або в під ворітті з цілою зграйкою я вислуховував чимало зізнань, промовлених грубим, примітивним діалектом. Між іншим, було б ліпше, якби ці створіння взагалі не говорили. Мовчки посміхаючись, киваючи головою й зиркаючи своїми очима, вони справляють враження, та, заледве розтуливши рота, вже ризикують втратити свій ореол. Адже слово — ворог будь-якої таємничости й грізний викривач примітивщини.

Проте мої дружні стосунки з цими метеликами мали й певну принаду, принаду небезпеки. Й ось чому. Той, хто заробляє на хліб тим, що професійно служить хіті, сам жодним чином не вивищується над цією вродженою людською слабиною, бо неможливо плекати хіть, пробуджувати й задовольняти її, не присвячуючи себе цьому повністю, не маючи до цього особливої схильности, ба більше, не бувши справжнім дітищем хіті. Тож і виходить, що ці дівчата, крім численних коханців, яких вони обслуговують, переважно ще знаходять собі сердечного друга, коханого, й цей коханець, вихідець з того самого низького середовища, будує своє життя на їхній мрії про щастя не менш діловито, ніж вони — на мрії всіх інших людей. Ці суб’єкти переважно, нахабні й здатні на все, обдаровують своїх коханок радістю позаслужбових ласк, охороняює й певною мірою регулюють їхню працю, надають їм свого роду лицарське заступництво, і за це стають їхніми володарями і повновладними господарями над ними, відбирають у своєї подруги левову частку заробітку й, якщо той здається їм недостатнім, обходяться з нею вельми суворо, тоді як вона все покірно терпить. Можновладці налаштовані до цих людей ворожо й постійно їх переслідують. Ось чому такі залицяння приховували в собі подвійну небезпеку. По-перше, поліція моралі могла затримати мене, прийнявши за одного з таких хлопів, а по-друге, я ризикував викликати ревнощі цих тиранів й запізнатися з їхніми ножами, якими вони, до речі, орудують таки досить управно. Тож слід було дотримуватись обопільної обережности, й коли багато хто з нічних фей недвозначно натякав мені, що не проти відпочити зі мною від своїх осоружних обов'язків, то подвійна пильність перешкоджала цьому доти, доки не з'ясовувалося, що усунуто бодай половину небезпеки.

Отже, одного вечора, після того як з особливим завзяттям і задоволенням я допізна займався вивченням міського життя, мені забаглося відпочити від своїх мандрів за склянкою пуншу в другосортнім кафе. На вулиці свистів різкий вітер та періщив дощ упереміш зі снігом, а до мого дому шлях був не близький, проте й цей притулок у нічну пору мав досить негостинний вигляд: частину столів та стільців уже було нагромаджено один на інший, прибиральниці старанно відтирали брудну підлогу мокрими ганчірками, офіціанти ледь волочили ноги від сонливости, й якщо я все таки й досі сидів за столиком, то лише тому, що того вечора мені було важче, ніж будь-коли відмовитися від споглядання багатоликого життя, занурившись у глибокий сон.

У залі панувала пустка. Біля однієї стіни, схилившись на столик і притулившись щокою до шкіряної торбинки з грішми, спав якийсь чоловік, схожий на торгівця худобою. Навпроти нього два старигани в окулярах, що, мабуть, страждали безсонням, у повній тиші грали в доміно. Але через два або три столики від мене за чаркою зеленого лікеру сиділа самотня панночка, явно з «тих», яка ніде ще мені не зустрічалася; ми обмінялися з нею доброзичливим поглядом.

Вона була надзвичайно схожа на іноземку: з-під червоного плетеного берета, збитого набакир, прямими пасмами вибивалося чорне коротко стрижене волосся, частково прикриваючи щоки, які здавалися запалими через різко виступаючі скули. Вона мала кирпатий ніс, великий, яскраво нафарбований рот й косо посаджені, немов незрячі, очі якогось дивного, незвичайного кольору, з трохи загнутими догори зовнішніми кутиками. Червоний берет вона носила до канарково-жовтого жакета, що м'яко окреслював її мало-розвинуті форми; я навіть помітив, що у неї довгі, ніби в лошати, ноги, а це завжди мені подобалося. Кінчики її пальців теж загиналися догори — я це запримітив, коли вона піднесла до губ чарку зеленого лікеру, і ще я подумав, що рука у неї дуже гаряча, можливо тому, що на ній так чітко проступали жилки. До того ж у незнайомки була звичка випинати й знову втягувати нижню губку, ледь торкнувшись нею до верхньої.

Отже, ми з нею кілька разів перезирнулися, хоча за її розкосими ряхтливими очима важко було визначити, куди вона, власне, дивиться, й нарешті я не без ніяковости зауважив, що вона удостоїла мене кивком, тим кивком у перелюбну невідомість, яким її ґільдія супроводжує поклик «трупної курочки». Я мовчки вивернув назовні свою порожню кишеню, але вона відповіла мені рухом, що ясно промовляв: моя бідність не повинна мене бентежити, потім повторила свій знак і, поклавши на мармурову дошку столика плату за зелений лікер, м'якими кроками пішла до дверей.

Я відразу рушив за нею. Брудний, затоптаний сніг чорнів на тротуарах, йшов навскісний дощ, разом з дощем падав великий лапатий сніг, — ніби то були якісь мокрі м'якотілі істоти, — на плечі, обличчя та рукави перехожих. Тож я зрадів, коли незнайомка кивком підкликала візницьку карету, що пленталася повз нас. Вона стиха сказала візникові назву якоїсь зовсім невідомої для мене вулиці й скочила в екіпаж; я рушив за нею й теж присів на обшарпане сидіння.

Тільки тепер, коли наш екіпаж загуркотів серед нічної тиші, ми зав’язали розмову, яку не наважуюся тут передати, бо не личить благопристойному перу опускатися до грубої фривольности. Та розмова почалася без жодного вступу, без чемних загальних фраз; з перших слів вона вирізнялася цілковитою свободою й розгнузданою безвідповідальністю, можливою хіба в вісні, коли наше «я» спілкується з тінями, позбавленими власного існування й породженими цим самим «я». То було щось таке, що здавалося абсолютно немислимим у справжньому житті, де плоть і кров одного існує окремо від плоті й крови іншого. Але