Читати книгу - "Стань сильнішим"

він або вона заподіює вам біль?» Відповідь: «Ні», і тоді у нас є декілька варіантів вибору. Найпростіше рішення — припинити бути добрим, боляче вколоти або піти геть. Смілива відповідь — подивитися на друга і сказати: «Я турбуюся про тебе, і мені шкода, що ти переживаєш зараз важкі часи. Але мені потрібно поговорити з тобою про те, що прийнятно, а що ні».

Варіації цієї відповіді нескінченні і придатні для будь-якої частини нашого життя.

«Я знаю, що тобі важко на святах. Я хочу, щоб ти зустрів із нами Різдво, але для мене неприйнятно те, що ти п’єш так багато і напиваєшся».

«Я розумію, що є чимало конфліктів між тобою й іншими членами команди. Це непростий проект, і нам усім важко працювати в умовах повсякчасної напруженості. Це нестерпно. Я хочу, щоб ти все прояснив до наступного тижня, або я виключу тебе з команди. Якому варіанту ти надаєш перевагу і як я можу допомогти тобі?»

«Так, я люблю тебе. Так, я інколи робив неправильний вибір, коли був у твоєму віці. Так, ти все одно залишаєшся нашим сином».

Примітка стосовно серійних вбивць, терористів і злочинців

Я могла б отримати нагороду як людина, яку найчастіше розпитують про серійних вбивць, терористів і найманих вбивць. Упродовж останніх десяти років щоразу, коли я розповідаю про брак переконливих доказів того, що відчуття сорому — ефективний компас для моральної поведінки, усі, від студентів до журналістів, ставлять мені питання: «А як щодо вбивць?» На що я відповідаю: «Значно більша ймовірність того, що почуття сорому стане причиною деструктивної поведінки, аніж зціленням від неї. Провина і співпереживання — це емоції, які спонукають нас замислитися, як наші вчинки впливають на інших людей, і обидві ці емоції помітно притлумлює почуття сорому».

Чи вважаю я, що серійні вбивці і терористи роблять усе, що в їхніх силах? Так. І оце «в їхніх силах» — небезпечно, тому я вважаю, що ми повинні упіймати їх, ізолювати й оцінити, чи можна їм допомогти. Якщо не можна, тоді вони мають залишатися ізольованими. Так працюють співчуття і відповідальність. Люди мають відповідати за свої вчинки таким чином, який адекватний їхній людяності. Коли ми ставимося до людей як до тварин і очікуємо, що вони вийдуть оновленими — люблячими, чуйними і дружніми, — ми обдурюємо себе. Вимога відповідальності разом зі співчуттям — це не найпростіший шлях, але це найгуманніше і, насамкінець, найбезпечніше для суспільства рішення.

Переворот

Характер — готовність узяти на себе відповідальність за власне життя — це джерело, з якого народжується самоповага56.

Джоан Дідіон

Я перейшла від самовдоволення й образи в моїх БПЧ до нового способу подивитися на світ. Марія Попова, засновниця чудово організованого сайту BrainPickings.org57, нещодавно оприлюднила есе Джоан Дідіон про самоповагу, яке містить наведену вище цитату. Це есе змусило мене придивитися до багатьох почуттів. На новому етапі життя я чітко усвідомлюю, що самовдоволеність є величезною загрозою для самоповаги. Як зазначає Дідіон, я маю сама відповідати за своє життя і рішення. Коли я вишуковувала недоліки у всіх, хто того дня опинився в аеропорту, моя самоповага страждала. Ось чому в моїй душі панував такий морок.

Я погодилася зробити щось для когось з неправильних причин. Я не була великодушною або доброю. Я сказала «так», щоб мене вважали приємною особою, щоб не назвали «важкою». Згодом я навчилася дозволяти собі просити те, що мені потрібно, дбати про себе. Я не можу бути упевненою в намірах інших людей, але вважаю, що припущення найкращих намірів у людей може фундаментально змінити моє життя.

Тепер я розумію, що люди дізнаються, як ставитися до нас, спостерігаючи за тим, як ми самі ставимося до себе. Якщо я не надаю ваги своїй роботі або своєму часу, людина, якій я допомагаю, також цього не робитиме. Межі — це функція самоповаги і любові до себе. Навіть у тих рідкісних випадках, коли життя за принципом МВЦ змушує мене відчувати уразливість, я і далі чесно дотримуюся своїх принципів. І ця позиція робить можливим геть усе.

7. Сміливість і розбите серце

Осмислення очікувань, розчарування, образи, глибокого суму, зв’язку, горя, пробачення, співчуття і співпереживання

Клаудія підійшла після мого виступу, присвяченого процесу підйому після падіння. Жінка пояснила, що нещодавно пережила важку сімейну історію, від якої досі не отямилась, але, коли вона почула мій виступ, усе стало на свої місця. Вона великодушно погодилася дати інтерв’ю для книжки і дозволила мені поділитися її історією.

Клаудії трохи за тридцять, упродовж п’яти років вона робить цікаву і багатообіцяючу кар’єру в галузі дизайну, нещодавно вийшла заміж і зараз облаштовує новий будинок у заможному кварталі на півночі Чикаго. Вона розумна, добра, дотепна і приваблива. Клаудія пояснила, що вони з чоловіком вирішили провести свій перший День подяки окремо, щоб кожен із них міг побачитися зі своєю родиною. Обоє дуже багато працюють і давно не були вдома, отож Клаудія вирушила до Медісона, штат Вісконсин, а її чоловік — до міста Мілуокі.

Поїздка додому на свята для багатьох людей пов’язана з гнітючими емоціями, і для Клаудії це також непросте випробування. Її молодша сестра Емі потерпає від депресії й алкоголізму. Проблеми з алкоголем в Емі почалися ще в середній школі. Вона уперше кинула пити у вісімнадцять років, але наступних десять років минули в рецидивах і нових курсах лікування. Зараз Емі вже під тридцять, вона знову п’є і цього разу відмовляється від допомоги. Вона не може втриматися на постійній роботі і повсякчас свариться з батьками — єдиними людьми, які її підтримують. Хоча вони винайняли для Емі квартиру в Медісоні, вона відмовилася жити там, тому що це означало відповідати на питання про своє здоров’я і тверезість. «Свята і сімейні посиденьки завжди були важкими, — розповіла Клаудія. — Коли Емі приходить, ніколи не знаєш, що станеться. Якщо вона п’є, це завжди закінчується сваркою з батьками. Якщо вона не приходить, горе батьків заповнює будинок. У будь-якому разі ніхто про це не говорить. Це наче слон у кімнаті».

Одного разу Емі прийшла до батьків твереза і поводилася чудово. Тоді ще наречений Клаудії і його родина приєдналися до них за вечерею, і батько Клаудії виголосив захоплену промову про те, які вони втішені, що Емі проводить вихідні разом із ними. Під час тосту Клаудія та її друга сестра, Анна, обмінялися поглядами, які зраджували їхній біль і зневіру. Проблема Емі нищила їхню родину і стала у ній визначальною, часто змушуючи Клаудію і Анну відчувати, що батьки не мають сил і не здатні приділяти увагу комусь іншому, окрім Емі.

За кілька днів до приїзду Клаудії в Медісон Емі написала сестрі, що з нетерпінням чекає на зустріч і сподівається, що вони зможуть поспілкуватися без батьків. Вечеря без Емі в День подяки була важкою, і, як і передбачала Клаудія, батьки були сумними, але про відсутність Емі не говорили. Напередодні повернення до Чикаго Клаудія і Анна поїхали до Емі, щоб десь повечеряти разом. «Я думала, ми зможемо принаймні один раз посидіти десь разом, — розповідала мені Клаудія. — Три сестри їдять піцу і спілкуються. Як нормальна родина». Емі написала Клаудії свою адресу, але, наближаючись