Читати книгу - "Бігуни"

Вільний час коротав переважно у велетенських підземеллях музею, котрі сполучалися з підвалами інших шпитальних споруд. Ці переходи були переважно захаращені полицями, старими запилюженими стелажами, броньованими шафами, в яких колись тримали бозна-що і які, врешті спорожнені, бозна-коли опинилися тут. Проте деякими коридорами можна було пройти, і Бляу, доробивши собі кілька ключів, навчився пересуватися по цілому комплексу. Таким шляхом він щодня ходив до буфета.

Його робота полягала у видобуванні з пилюки і похмурих надр сховищ посудин із препаратами чи інших подібних експонатів та їхній фаховій ідентифікації. За помічника йому був дуже старий пан Кампа, який давно вже переступив поріг пенсійного віку, але угоду з ним продовжували з року в рік, тому що він був єдиним, хто орієнтувався в огромі цих сховищ.

Вони впорядковували полицю за полицею. Пан Кампа найперше старанно очищував посудини, пильнуючи, щоб не пошкодити етикетки. Удвох вони навчилися розшифровувати красиве похиле старовинне письмо. На етикетці здебільшого була виведена латинська назва частини тіла або хвороби, а також ініціали, стать і вік власника законсервованих органів. Іноді була зазначена професія. Так, наприклад, можна було довідатися, що ось ця величенька пухлина кишківника перебувала у череві кравчині А. В., 54 роки. Проте нерідко інформація була затертою і неточною. Часто бувало, що лак, яким ущільнювали вічка посудин із алкогольними препаратами, кришився, всередину потрапляло повітря, рідина каламутнішала, і екземпляр був оповитий густим туманом; такі препарати доводилося знищувати. Збиралася комісія, що складалася з Бляу, Кампи та двох працівників музею нагорі, і підтверджувала це письмово. Тоді пан Кампа ніс видобуті з посудин зіпсовані фрагменти людських тіл до лікарняного крематорію.

Деякі препарати потребували особливої опіки (коли посудина була лише ледь ушкодженою). Тоді Бляу забирав експонат до своєї невеличкої лабораторії і там дуже обережно влаштовував йому очисну купіль, а потім, вивчивши його і взявши проби (котрі згодом заморожував), уміщував до нової посудини, найкращої, з найсучаснішим розчином, що його сам і готував. Таким робом Бляу дарував препаратам коли не безсмертя, то, принаймні, довге життя.

Звісно, були тут не лише експонати в банках. Були шухляди з неописаними фрагментами костей, нирковими каменями, якимись окам’янілостями, був муміфікований броненосець та інші тварини — всі в дуже поганому стані. Невеличка колекція маорійських голівок, дві маски з людської шкіри, просто приголомшливі, — все опинилося в крематорії.

Втім, вони удвох із Кампою натрапили й на кілька справжніх археологічних раритетів. Наприклад, на чотири екземпляри зі славетної колекції Рюйша, зібраної на зламі сімнадцятого й вісімнадцятого століть, а згодом розпорошеної і втраченої. На жаль, один із них, Acardius hemisomus, який міг би бути окрасою будь-якої тератологічної колекції, через тріщину в стінці скляної посудини мусив-таки вирушити до крематорію, врятувати його не вдалося. Комісія, бачачи, що препарат перебуває на стадії значного розкладу, міркувала якусь мить, чи не варто б у такій ситуації влаштувати якусь особливу форму похорону.

Бляу дуже зрадів цьому відкриттю, адже це був шанс ґрунтовно вивчити склад славнозвісної мікстури Рюйша, котра, як на ті часи, давала дуже добрий ефект — зберігала природний колір препарату і не викликала його набрякання, яке було справжнім лихом тодішніх анатомів. Бляу виявив, що до складу мікстури, крім бренді з Нанту та чорного перцю, входив ще й витяг із кореня імбиру. Він написав статтю на цю тему і так долучився до давньої дискусії про «мікстуру Рюйша», ту воду Стікса, яка обіцяла безсмертя — принаймні, безсмертя тіла. Відтоді Кампа почав називати їхні підземні знахідки «пікулями».

Одного ранку вони вдвох із Кампою виявили дещо незвичайне. Саме Кампа знайшов цей екземпляр, над яким згодом докторові довелося попрацювати кілька місяців, аби з’ясувати склад розчину й особливості його дії. То було передпліччя, чоловіче, міцне (біцепс мав у діаметрі 54 сантиметри), завдовжки 47 сантиметрів, вирізане рівненько і з очевидною метою — показати татуювання. Багатоколірне і виконане з чудовим відчуттям пропорцій, воно зображало кита, що виринав із морських хвиль (їхні білі пінясті гриви були по-бароковому Граційними й точними), викидаючи у небо фонтан. Малюнок був зроблений досконало, особливо небо, яке знизу було інтенсивно блакитним, але що ближче до пахви, то більше темніло. Ця гра барв чудово збереглася у прозорому розчині.

Екземпляр був неописаний. Посудина скидалася на ті, що їх виготовляли в Нідерландах у сімнадцятому столітті, — була циліндричної форми, адже в ті часи ще не вміли робити скляних паралелепіпедів. Препарат, прикріплений до накривки зі сланцю кінським волосом, здавалося, висів у рідині. Але найдивовижнішим видавався сам розчин... Це вже не був алкоголь, хоча на перший погляд докторові здалося, що препарат походить із початку сімнадцятого століття, Нідерланди. То була суміш води й формальдегіду з невеликою кількістю гліцерину. Склад, можна б сказати, дуже сучасний, цілком як поширена сьогодні суміш Кезерлінґ III. Посудина вже не мусила бути ідеально герметичною, бо розчин не випаровувався так, як спирт. На воскові, який сяк-так ущільнював накривку, Бляу виявив відбитки папілярних ліній, і це відкриття його дуже розчулило. Він подумав собі про те, що ці дрібненькі хвилясті сліди, цю природну печатку у вигляді лабіринту залишив хтось такий, як він.

До цієї руки й відбитків доктор поставився майже любовно. Байдуже, кому належало це татуйоване передпліччя і хто вирішив уберегти його від руйнівної сили часу.

Одного разу Бляу та Кампа пережили й справжній страх. Доктор потім розповідав про це одній студентці-першокурсниці і з задоволенням спостерігав, як її очі округлюються від подиву, а зіниці стають темними й матовими, що, на думку соціобіологів, є ознакою еротичного зацікавлення.

У дерев’яних скринях в одному з тупикових коридорів вони знайшли набиті травою мумії в дуже поганому стані. Шкіра була геть почорніла, суха, порепана, крізь понадривані шви сипалися водорості. Зсохлі, зморщені тіла були до того ж одягнені в колись, мабуть, пишні й багаті строї. Тепер усі мережива й комірці набули кольору пилюки. Оздоби, складки й мережки втратили виразність, перетворилися на клубище зіпсованої матерії, в якій лише подекуди поблискував якийсь перламутровий ґудзик. Крізь розтягнуті, роззявлені від висихання роти стирчала трава.

Вони знайшли дві такі мумії — невеликі, схожі на дитячі. Проте, оглянувши їх уважніше, Бляу виявив, що це — Богові дякувати — шимпанзе, дуже погано, геть непрофесійно забальзамовані. Торгівля такими муміями була у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях доволі жвавою. Звісно, могли підтвердитися і їхні