Читати книгу - "Інтернат"

жахливе. Паша йде, слухає попереду м’яке постукування пляшки об пляшку й несподівано для себе розуміє, що так добре й спокійно йому не було вже дуже давно. Власне, як добре? Не добре, звісно. Що ж доброго — брести парком, у якому, цілком можливо, останні місяці прикопували трупи і ще, цілком можливо, прикопуватимуть далі. Але все одно — йдеш цим туманом, несеш воду, хоч якесь заняття, хоч якийсь у цьому всьому сенс. Доки йдеш — доти не сумніваєшся, знаєш, що воду треба донести. А потім знову потрібно буде йти з порожніми пляшками, аби принести води.

Валєра бреде попереду, горбиться. Чути його ходу, чути покашлювання. А самого його не видно. Так, мовби це мрець іде поруч із тобою. Паша прискорює крок, наздоганяє його.

— Знаєш їх? — питає Паша, киваючи головою, хоча Валєра все одно його не бачить.

— Знаю, — коротко відповідає фізрук, не зупиняючись.

— Місцеві?

— Місцеві, — підтверджує фізрук.

— А шо хочуть?

— Та нічо не хочуть, — фізрук злісно спльовує, ставить пляшки на землю, дістає сигарети. Паша теж із полегкістю ставить пляшки на мокрий розкислий ґрунт. Плечі ниють. Паша важко віддихує, ловлячи ротом густий туман. — Вони тут усі на Ніну злі. Минулого літа, коли все почалось, хотіли здати її в комендатуру. Я не дав.

— Як не дав? — цікавиться Паша.

— Просто, взяв і не дав, — пояснює фізрук. — Ну а потім прийшла армія. А потім ось оце почалось, — Валєра змахує рукою, ніби показує на туман. — Все, йдемо, — викидає у воду недопалок, підхоплює пляшки, рушає.

Нормальний чувак, думає Паша, підхоплюючи свої пляшки. Шо я психую?

+

У спортзалі на Пашу вже чекає малий.

— Де ти ходиш? — викрикує. — Давай уже йти. — На підлозі в кутку стоїть рюкзак із його речами. — Я готовий, — говорить малий, — скільки тебе чекати?

— Так-так, — погоджується Паша, — зараз підемо.

І тут до нього підходить Ніна.

— Справді збираєтесь іти? — питає.

— Так-так, — Паша поправляє окуляри, відразу ж починає говорити сухо, як завжди говорить зі школярами.

— Ну куди ви підете? — нервує Ніна. — Послухайте, як б’є. Почекайте хоча б до обіду. Вони, як правило, замовкають після дванадцятої.

Малий стоїть поруч, ревниво дослухається до розмови.

— Шо? — кричить нетерпляче. — Пішли вже!

Паша вагається, не знає, що робити. З одного боку, хочеться чимшвидше звідси піти, з іншого — Паша згадує, як добирався вчора від вокзалу, й іти йому вже не так і хочеться.

— Почекай, — каже він малому. — Давай мамі твоїй подзвоню.

— Для чого? — не розуміє малий.

— Запитаю, шо там, удома, яка ситуація, — пояснює Паша.

— Та ладно, — розчаровано тягне малий. — Яка там ситуація?

Але Паша не слухає. Відходить у куток, дістає телефон. Малий і Ніна стоять віддалік, очікують, час від часу кидають один на одного короткі погляди. Причому Ніна дивиться на малого стурбовано, він на неї натомість — якось люто, з неприхованим роздратуванням.

Ідуть довгі гудки, Паша вже збирається скинути.

— Алло, — раптом чує він голос сестри. Власне, й не голос — крик. Вона звикла кричати. На роботі кричить, удома теж. Думає, що так її краще розуміють.

— Да, Жень, — говорить Паша. — Ти вдома, шо там у вас?

— Вдома, — голосно підтверджує сестра. — Тут піздєц просто. Армія з оточення виходить. Станція забита народом. Усі виїжджають. Бояться, шо станцію бомбити будуть.

— Я у Саші тут, — встряє Паша. — Хочу його додому забрати.

— У Саші? — здивовано кричить сестра. — Як ти туди потрапив?

— Я забрати його хочу, — пояснює Паша. Чути погано, тому він теж переходить на крик.

— Да куда ти його забереш? — голосно обурюється сестра. — Тут не пройдеш. Воєнних повно. Хай сидить в інтернаті. Там його хоч годувати будуть.

— Він у підвалі сидить, — кричить їй Паша на це.

— У підвалі? — не розуміє сестра. — Чому в підвалі?

— Тому шо стріляють, — пояснює Паша.

— Ну от і хай сидить, — криком погоджується сестра. — Зате не голодний!

Тут зв’язок обривається, а набирати ще раз Паша й не хоче. Про що з нею говорити? Стоїть спиною до Ніни з малим, напружено дивиться в чорний телефон, тягне час, вдає, що чекає на відповідь.

— Ну шо? — першим не витримує малий. — Збирайся, давай.

— Павле Івановичу? — питально намагається привести його до тями Ніна.

— Значить, так, — Паша різко повертається й говорить, дивлячись якраз поміж Ніною й малим, тобто нікому не дивлячись в очі. — Значить, шо? На станцію не пропускають, пости заблоковано. Армія звідси пішла, — киває він за вікно. — Ці, — знову киває, — лише входять.

— Ну от і ми ходімо! — перебиває його малий. — Ти шо, тут сидіти зібрався? З фізруком?

— Саша! — кричить на нього Ніна.

— Да пішли ви! — малий люто розвертається, біжить у шкільний коридор.

Паша стоїть якийсь час, не знаючи, що робити, потім кидається слідом. Пробігає коридором, завертає, біжить уздовж порожніх, як готельні холодильники, класних кімнат. Добігає до кінця коридору, спускається сходами вниз, важко гупає цементною підвальною долівкою. Підбігає до боксу, тягне двері на себе. Малий, ясна річ, зачинився. Паша починає гатити долонею по залізних дверях. Тільки б, думає, з ним усе було добре, тільки б не почалося. Тільки не зараз. На гуркіт із першого боксу вибігає ціла компанія. Проте Паша все одно нервує, переживає за малого, хоче, аби той відчинив, тож і далі гримить металевими дверима, гупає, струшуючи десятилітню іржу, що осідає в коридорному присмерку. Пішли ви, повторює за малим, пішли ви всі. Що з нір повилазили? Що, ніколи не бачили, як у великих дружніх родинах з’ясовують стосунки? Звісно, звідки вам знати? Коли ви взагалі своїх батьків бачили? Сидите тут, як щури в трюмі, чекаючи, доки вас викурять отруйним димом, і що вам до нормальної родини, яка намагається жити нормальним життям? Що ви взагалі знаєте про нормальне життя? — кричить про себе Паша, обертається й раптом бачить їх усіх. Усіх трьох. Старшу, років дванадцяти, він учора вже бачив: це вона ввечері приходила з Ніною, приносила спальник. Упізнав її за волоссям, що спадає просто на очі. І за поглядом — недовірливим, чіпким. За минулу ніч недовіри в погляді стало, здається, ще більше. І страху теж. Стоїть у вилинялому рожевому пуховику, ховає руки в кишенях. На ногах в’язані шкарпетки й теплі домашні капці. Капці завеликі, схоже, з чужої ноги. Та, що визирає їй з-за плеча, на вигляд менша, років десяти, теж недовірлива, теж налякана: світле волосся, зібране у вузол, кілька хлопчачих светрів, натягнутих один на інший, невиразні джинси, ношені кросівки.

В руках тримає пластикову кружку з чимось гарячим: не захотіла, видно, залишати,