Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Він звільнявся від сну і поступово розумів, що хтось справді торкається його грудей, немов тонкими гострими паличками, які шукають щось на його тілі. Він розплющив очі.

На його грудях сидів буревісник. Чорні крила згори, білі всередині, широкий хвіст, очі непрозорі, як морська глибина. Він уважно дивився на Одіссея, часом перебираючи лапами, схиляючи голову вбік.

— Хто ти? — чомусь спитав Одіссей.

Птах повернув голову ліворуч, і червоний промінь сонця ковзнув по його очах. Він розправив крила і кілька разів змахнув ними, залишаючись на місці.

Потім нахилився до його обличчя, близько-близько, ніби хотів щось сказати.

Маленька блакитна рибка випала з його дзьоба.

Риба була ще жива, вона намагалася захопити ротом повітря, рухати хвостом та хребтом, але в ній уже майже не залишалося сил.

Вона лежала на його грудях й інколи звертала на нього свій темний погляд.

Буревісник змахнув крильми і злетів у повітря.

Одіссей встав, узяв рибу в руки, підійшов до краю свого корабля, розтулив долоні — риба ковзнула по них і впала у воду. Він дивився на неї кілька секунд, аж поки вона набралася сил і занурилася в глибину.

Я так схожий на тебе, подумав Одіссей. Боги теж тримають мене у своїх руках і на своїх колінах, не знаючи, вбити чи врятувати.

Аїд

Океан, великий Океан, батько всіх речей, казав мені Теоклімен, сліпий від народження, з голосом глибоким, немов із прірви, зі шрамом на лівій щоці.

Океан, великий Океан, огортає землю кільцем, немов змій, який стереже твердь земну, не даючи їй розсипатися.

Океан — це душа космосу, хребет землі, він тримає досконале земне коло, як долоні тримають грудку зерна.

На краю світу небо сполучається з землею, вони торкаються одне одного, і на лініях цього дотику є місця сходження до царства мертвих, — казав Теоклімен.

Небо — це твердь, як і земля — це твердь. Небо — це твердь м’яка, зіткана з грубої тканини, ти можеш до нього доторкнутися, і цей дотик збентежить тебе.

Ти навіть можеш торкнутися до зірок, цих невеликих яскравих озер, наповнених світлом, вони не гарячі, але залишають на тілі сліди, за якими тебе впізнають такі ж божевільні, як ти.

Всесвіт — це велике яйце, підперезане хребтом-Океаном, казав Теоклімен. Його верхня частина — небо, його нижня частина — тартар. І земля посередині, кругла пласка земля, між небом і мерцями. У крайніх точках, де Океан огортає землю, як свою дитину, небо зустрічається з землею і тартаром, там ти можеш загинути, там ти можеш народитися заново.

* * *

Зграя морських воронів наближалася до мене.

Я впізнав її за досконалим трикутним контуром, за різкими голосами цих любителів мертвих тіл. Це вісники царства мертвих. Вони приведуть мене туди, куди треба.

Цирцея розказала мені, як їх покликати. Впіймай три великі рибини, вари їх довго, щоб запах і дим підіймалися над морем, казала вона. Я все зробив так, як і минулого разу. І ворони знову прилетіли до мене.

Вони приведуть мене до краю світу, туди, де море вливається у великий Океан, де небо стає нижче і нижче, і я вже бачив згортки його матерії, його хвилі та його нерівності.

Нове знання охоплювало мій розум, впліталося стрічкою в моє серце. Я заплющив очі і побачив у своїй уяві всю землю, зв’язану тонкими нитками, грубішими і тоншими, блакитними і срібними. Я побачив своє життя, поєднане цими нитками з сотнями інших життів, ніби це були струни гігантської арфи, й одні тремтіли разом із іншими, створюючи мелодії, в які я закохувався, як закохуються в жінку.

Тут, на краю світу, де тихо спить Океан, батько всіх речей, із сімені якого народжувалися боги — тут я відчув дотик до чогось глибокого.

Страх і захоплення ввійшли в моє серце.

* * *

Коли я переплив Океан, дихати стало складніше.

Просто переді мною постала земля, що була моєю метою.

Вона була чорна, кольору вугілля, ніби колись горіла у великому вогні, що мав би її спалити вщент, але покинув тліти на краю світу.

Неможливо було відвернути погляду від цієї гори чорного каміння, мовчазної та зневажливої.

Мені здавалося, що берег змінює свої форми, і його контури стають чимраз інші, немов він змінює вираз обличчя, супить брови чи зазирає тобі в душу.

Я ступив на цю землю з острахом, з розумінням, що можу звідси не вийти.

Мені здавалося, ще трохи — і каміння почне рухатися, немов це були чорні обпалені тіла, останні дарунки померлих земному світу.

Часто це каміння було вкрите дрібними рослинами, що чіплялися за нього, проростали крізь нього, пускали в нього своє коріння. Вони були жовті, а деколи багряні, а деколи червоні — маленькі язички полум’я на вулкані, краплі крові на чорних тілах.

Дев’ять років тому я вже був тут. Тоді я зупинився перед ущелиною, де зливаються ріки Аїду, Періфлегетон і Коцит, вирив яму завширшки у лікоть та в лікоть завдовжки, влив туди меду, а потім вина, а потім води, зарізав чорну вівцю та чорного барана просто над нею, і їхня кров довго стікала вниз. Так я кликав душі мертвих.

Але цього разу я сам спущуся до них. Я маю вивести Актеона у світ живих, тож по нього має спуститися смертний, із плоті і крові. Я маю побачити своїх воїнів, я маю знову обійняти свою матір, я маю знову поговорити з Тиресієм.

Піднявшись трохи вгору, я побачив невеликий яр майже довершеної форми — ледве не досконалий конус, що сходив униз. У кількох точках, поміж камінням, із глибин підіймалася пара.

Стежка кружляла змією додолу, обвиваючи стінки конуса, і що більше я спускався вглиб, то гарячіше ставало, то сухіше було повітря, то складніше було дихати. Піт укривав моє тіло, сухе повітря проривалося крізь мою шкіру, впивалося й жалило мене зсередини.

На самому споді був вхід до печери. Тіло моє тягнулося вгору, обличчя моє прагнуло неба — і я подивився на білі хмари, що нерухомо висіли наді мною.

Усередині печери був вузький тунель, що вів углиб берега. Пройшовши кілька хвилин і повернувши за один із поворотів, я ледь не впав у воду.

Це була підземна ріка. Ахерон, ріка забуття.

Я дивився в її води і мені здавалося, що вони не відбивають світла, що жоден промінь не торкається її поверхні, що жоден блиск не насмілюється виринути з її глибин.