Читати книгу - "Сторожова застава"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гінця Вітько знав. Це був Жила — той, хто не пустив його до Змієвої нори.
— Ну, розказуй, — звелів Жилі Муровець.
Гінець розповів, що в степу поміж Пслом і Сулою сторожові роз'їзди виявили кілька великих половецьких орд. Одна з них нишком пробирається у бік Римова і, схоже, буде тут не пізніше завтрашнього дня.
— Розвідують, — висловив припущення дід Овсій.
Ілля Муровець на знак згоди кивнув головою.
— Готуйтеся до битви, — коротко звелів він дружинникам. — І треба розіслати гінців по довколишніх селах.
Заметушився, завирував Римів і його околиці. У всі кінці вихором полетіли озброєні вершники. Над хатами здійнялися дими. Запахло смажениною і свіжим хлібом.
Олешко звелів Вітькові не відходити від нього ні на крок. Кривлячись, сів у сідло. Вони виїхали за браму, піднялися до селища і поволі рушили вулицею.
То з одного, то з іншого дворища долинав квапливий металевий передзвін: чоловіки точили зброю. Якийсь древній дід, перехняблений на правий бік, уже випробовував свою шаблю — косив нею будяки біля воріт. Побачивши Олешка, припинив війну з бур'янами і хитнув головою.
Олешко ввічливо уклонився старому.
— Що там чувати? — запитав дід. — Далеко ті нечестивці?
— Недавно ніби близько були, — відказав Олешко. — Та як почули, що ви взялися за шаблюку — чкурнули геть.
— Тьфу, — образився на те дід. — Язик у тебе як калатало.
Олешко зареготав і натяг повід.
Коли вони від'їхали, Санько сказав:
— Слухай, Олешку... Я давно хотів тебе запитати. Ото всі дружинники ходять з довгими чубами, а ти ні. Чому це?
— Бо ще не доріс, — безтурботно відказав Олешко. — От стукне мені двадцять років, тоді вирощу такого чуба-оселедця!
— А навіщо він тобі?
— Ну як же! Це ознака того, що я княжий дружинник, а не якесь казна-що. Ці чуби, Мирку, ще наш давній князь Святослав зі своїми дружинами носив, от! А ще він сережку у вусі мав...
— І ти теж матимеш?
— Я ні. Бо таку сережку носять лише князі.
— А навіщо?
— Ну як ти не розумієш? Це ж так просто! От уяви собі — повз тебе їдуть оружні люди. То одразу видно, хто князь, хто його дружинники, а хто ще до них не доріс.
Вони повагом наближалися до дворища тітки Миланки. Біля воріт Олешко зупинився. Попрохав:
— Мирку, поклич-но Росанку. Хочу попрощатися з нею.
Вітько зіскочив зі свого коника і щез за ворітьми.
Повернувся за хвилину.
— Її немає вдома, — сповістив. — Кудись пішла.
Олешко спохмурнів.
— Жаль, — сказав він. — Ну що ж, бувай здоровий...
— Можна, я з тобою поїду? — попрохав Вітько.
Олешко відповів не одразу. Він думав про щось своє. Мабуть, про Росанку.
— Гаразд, — сказав після деякої мовчанки. — Але недалеко. Тільки до Портяної.
Біля Портяної метушилися чи не всі римівські парубки. Були серед них і хлопці з молодшої дружини Поповича.
— Швидко припливли, — похвалив їх Олешко. — Доки ми з тобою, Мирку, огинали болото лісом, вони всілися на човни — і навпростець через нього!
І справді, більшість хлопців була на човнах-плоскодонках. Вони раз по раз перепливали на них чисті плеса з купами накошеного очерету і щезали в глибині плавнів.
— Що вони там роблять? — поцікавився Вітько.
— О, у них в болоті справжня фортеця! — відказав Олешко. — Звідтіля вони обстрілюватимуть поганців. Так і піде: ми його в лоб, а хлопці жалитимуть збоку.
— А що, коли половці накинуться на них?
— Не накинуться. Край болота під чистоводдям така трясовина, що й сам дідько не пробереться. А на човнах — якраз те добре.
Звідкілясь вигулькнув Лидько. Його руки і обличчя були геть закаляні болотяною тванню.
— Прийми до себе Мирка, — звелів йому Олешко. — А я за Сулу поки що навідаюся.
— І я з тобою, — знову попрохав Вітько.
— Е, Мирку, скінчилися наші з тобою ігри, — відказав Олешко. — Я навіть Лидька з собою не беру на таке діло. Ич, як він набурмосився!
Вітько неохоче переліз у човен. Лидько відштовхнувся від берега тичкою і очерети заховали від нього Олешкову постать.
Кілька разів Вітько проїжджав повз ці очерети на коні. Проте йому і в голову не приходило, що тут, за якийсь десяток кроків від суходолу, може щось бути. Тепер його очам відкрилися чотири очеретяні острівці, що визирали з води. Хлопці засипали їх землею і болотяною тванню. Мабуть, на той випадок, коли половці пошлють сюди запалені стріли.
Від суходолу острівці захищав щільний, стрілою не проклюнути, частокіл з сирого дерева. Частокіл був обставлений ще й товстими снопами зеленого очерету.
Розпоряджався тут дід Овсій.
— Кілки ставте якнайщільніше, — наказував він. — Отак, молодці. І очерету, очерету не шкодуйте!
А за хвилю припадав до віконець-бійниць у частоколі і гукав:
— Ану, Мухо, зріж он той жмут очерету, бо геть усе застить... А ти, Гурку, не дуже старайся, бо залишимося перед половцем, мов пташенята на долоні. Очерети треба зрізувати так, аби не нас, а ми все бачили...
Під вечір, коли робота вже закінчувалася, дід підкликав Лидька з Вітьком і звелів:
— Попливете зі мною.
Дідова плоскодонка безшелесно ковзала по застиглій поверхні болотяного протічка. Сам дід стояв на кормі і начебто знехотя відштовхувався від дна довгою тичкою.
Навколо стояла глибока тиша. Тонкими голосами скаржилися тисячі комарів — їм бракувало людського товариства. Зрідка крякали невидимі качки. Обіч промайнула боброва хатка. А плоскодонка все звертала з одного протічка до іншого. Дід ніби ставив собі за мету, щоб у Вітька від тих численних поворотів голова пішла обертом.
Нарешті дід Овсій присів на корму і згином ліктя витер зволожене чоло. Човен зупинився у вузькому кривулястому протічку. З обох боків до нього впритул підступили високі очерети.
— Втомилися? — запитав Вітько. — То, може, я трохи погребу?
Дід Овсій не відповів. Він дивився просто перед собою. Здається, він навіть не чув Вітькового прохання.
«Дивно, — подумав Вітько. — Навіть дивитися у мій бік не хоче. Може, я вчинив щось не так?»
І Лидько теж сидів, немов чужий.
«Нічого не розумію», — стривожився Вітько. І в цю мить відчув на собі чийсь пильний погляд.
Вітько зиркнув на своїх супутників. Ні, це не вони розглядали його. Дід Овсій, як і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторожова застава», після закриття браузера.