Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Я не забуду за тебе.

Коли вони із Сірком виходили із козацької темниці, Петро Воротило тільки провів їх мовчки поглядом.

– Іди до свого куреня, відсипайся. А завтра по тебе прийдуть, – сказав Сірко на прощання.

Розділ ХІІІ

На своїй рідній Галичині Юрій такого побачити не міг ніде. Принаймні тепер, коли перетинав човном неосяжні водяні простори Великого Лугу, у цьому був переконаний кульчицький шляхтич. У них там, біля Львова, кожен клапоть землі порахований, обгороджений, оброблений, а господарі сидять на тих клаптях і ледь один одному до баняків не заглядають. А тут такий простір! Кульчицький налягав на весло і все розглядався навкруги – Великий Луг заворожив його своєю величчю і красою.

– Великий Луг – козацький батько, – підморгнув Кульчицькому Іван Залога, бачачи це захоплення.

Іван також був родом із Кульчиць. Молодим хлопцем він придибав на Січ, коли ж інші на зиму поверталися додому, хлопець лишався в залозі, бо його дім був дуже далеко. Так і прізвище пішло – Залога.

– Попе-попереду Сагайдачний… – закурив люльку Іван і затяг тихенько пісню. Він стояв за стерном і уважно вдивлявся вперед, ведучи човен. Інші козаки налягали на весла.

Саме він, Іван Залога, прийшов за Кульчицьким від імені отамана Сірка. Разом із ними на човна сіли іще дев’ятеро козаків і відчалили від січового причалу. Цей човен був досить великим, запорожці його називали «дубом». Залога повів його за течією, прямуючи до лівого берега, густо зарослого лісом, це і був Великий Луг.

Затопивши великі простори суші, Дніпро утворив великі плавні, що розтяглися на тисячі миль урізнобіч. Ці плавні густо поросли верболозом та іншою вологолюбною рослинністю, тут водилося багато риби, а також незліченна кількість птаства, яким так і замилувався кульчицький шляхтич, оглядаючи тут все великими очима.

Табір Сірка розмістився далі на схід. Тут, серед заростей Великого Лугу, подалі від чужих очей хитрий отаман готувався до кожного свого походу. Кульчицький знав, що найбільшою силою тих запорозьких ударів по турках і татарах була раптовість. Запорожці налітали, як буря, робили свою справу, а потім так само блискавично зникали в степу чи плавнях. При такій тактиці набагато важливішою була не кількість війська, а його якість.

Людей у таборі було небагато, десь близько трьох сотень, однак бойова підготовка їхня була дуже сильна. Ось у чому була таємниця успішних походів Сірка: він ретельно готувався до кожного наскоку, підбирав найсильніших бійців. Та й сам отаман, кажуть, був надзвичайно хоробрим у бою, подейкували навіть, що це був справжній характерник.

У цьому таборі, де всі копошилися, як мурахи, Кульчицький одразу відчув себе, немов удома. Ось ця Січ, до котрої він так прагнув! Невже і в похід візьмуть? Інакше, для чого ж би сюди кликали?

– У похід хочеш? – Сірко з’явився як завжди нізвідки і прочитав думки Юрія. – Може, й візьмемо. Тільки спочатку маєш показати, на що здатен.

Кульчицький розвів руками:

– Вмію стріляти, шаблею орудую…

– Не в тому річ, Юрку. У козака головне не зброя, а те, що отут має, – Сірко показав спершу на своє серце, потім на голову. – Головне, з якого ти тіста зліплений, а зброя то вже таке.

– Я готовий.

– Знаю. Бачу в тобі силу велику. Будеш розумним, то навчишся. Зараз піди до кухаря та поснідай, бо на голодне черево робота не йде, а далі тримайся Залоги – він скаже, що робити.

Так і почалося життя Кульчицького в козацькому таборі. Як і на Січі, Юрій мав виконувати певну роботу, однак тепер кожен раз він робив щось інакше, і так було набагато цікавіше, тому справлявся із великою завзятістю, відчуваючи, що за ним уважно спостерігають.

Найбільше часу у таборі займала бойова підготовка: отут молодий шляхтич і взагалі віддавався повністю, лягаючи увечері спати вже ледве теплим. Він збився з ліку, скільки його днів минуло тут. Уже почав звикати до цієї тяжкої роботи і сподівався, що із дня на день Сірко їх всіх збере і накаже збиратися в похід. А куди ж далі відкладати: осінь ось-ось почне передавати свої права зимі, а коли холодний сніг і лід скують степ і плавні, то потикатися в похід буде уже годі.

Сірко, здається, знову прочитав Юрієві думки і покликав до себе.

– Я спостерігав за тобою, Юрку. Бачу: ти і справді готовий вірою і правдою послужити січовому товариству. Дам тобі одне завдання. Впораєшся?

– Як Бог дасть, – знизав плечима Кульчицький.

Сірко затягся своєю люлькою.

– Вертайся на Січ і визволи з темниці Селіма. Скажеш Воротилу: я велів. Тоді відвези його на козацький хутір Малинівку.

Юрій уважно слухав, що йому говорив отаман, а той лише курив свою люльку, обірвавши свою розповідь.

– І що? – запитав Кульчицький.

– Там і сиди з ним, доки не скажу. І мову турецьку вчи.

Сказавши це, Сірко підвівся, поплескав Юрія по плечу і пішов геть.

Від цих слів Юрій розгубився – не розумів, що вони означають. Невже він не підходить для походу, невже погано підготований? Але ні, Сірко замислив щось інше, просто говорити не хоче.

Попрощавшись із новими товаришами, Кульчицький сів на «дуба», що відчалював на Січ. Уже тут пішов до Воротила і передав наказ Сірка випустити Селіма. Петро зробив це і на прощання ще потеревенив із Юрієм, немов кілька тижнів тому не катував його у січовій темниці.

– Куди ведеш мене? – запитав турок своєю ламаною мовою, коли вони удвох виїхали верхи через Січову браму.

– Побачиш. Говори до мене по-турецьки, мені треба вивчити вашу мову.

– Для чого?

– Треба.

– Сірко мене поміняє?

– Хтозна, побачимо.

– Цей Сірко справжній шайтан – він нападає на наші села.

– Ви – не ліпші.

– Це правда. А ти не боїшся, що втечу від тебе?

– Ні, – відповів Кульчицький і повернув на південний захід, де у кількох верстах їзди розкинувся невеликий козацький хутірець Малинівка.

Минуло іще кілька тижнів. Кульчицький остаточно зробив для себе висновок, що цього року запорожці вже у похід не підуть. Степ спорожнів, почорнів, почало кидати мокрим снігом, а вітер ночами завивав, немов голодний вовк.

У Малинівці Юрію і Селіму нудьгувати не давали. До турка то взагалі ставилися, як до раба, примушували виконувати різну роботу.

– У нас хліба лежаного ніхто не їсть, – постійно нагадував дід Охрім, господар цього хутірця.

– Все ж ліпше, ніж у темниці, – підбадьорював Юрій і брався допомагати товаришу.

Він постійно знаходився поруч, постійно розмовляв про щось із Селімом, вдосконалюючи свою мову.