Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Слава Богу! – сказала Ліліан. – Я думала вже, що мама знайшла це ім’я в якійсь книжці. Вона багато читала.

Ґастон похитав своєю пташиною головою.

– Так, то правда. Зате твій батько нічого не читав. А ти, Ліллі? Ти хочеш, – він роззирнувся, – жити тепер саме так?… Ти не вважаєш це помилкою?

– Саме про це я збиралася поцікавитися в тебе. Після вина ти почав демонструвати майже людське обличчя.

Ґастон пригубив трохи свого арманьяку.

– Я влаштую для тебе невелике прийняття.

– Ти вже раз мені цим погрожував.

– Прийдеш?

– Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.

– То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина – лише кілька, але вони не поступляться оцим, що тут.

– Добре.

– З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.

«Гостра, – подумала Ліліан. – Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»

Зі свого вікна вона бачила шпиль каплиці Сен-Шапель, що стирчала, наче голка, на тлі неба понад сірими мурами Консьєржері. Ліліан пам’ятала цю каплицю з давніх часів. Щойно випогодилося, вона вирушила до неї.

Був полудень, і весь простір із високими вітражами виповнювало світло, каплиця була наче виткана з променів. Здавалося, вона складається з самих вікон, насичених блакиттю, мов плащ Мадонни, полум’яним червоним кольором, зеленню і жовчю. Блиск був такий сильний, що барви відчувалися на шкірі, мовби вона купалася в кольоровому світлі. Крім Ліліан, тут було тільки кілька американських солдатів, які незабаром вийшли. Вона сиділа на лавці, оповита світлом, наче тендітною королівською тканиною, найвитонченішою на землі, їй хотілося скинути з себе одяг, щоб подивитися, як прозора парча струмує її тілом. То був водоспад світла, сп’яніння, непідвладне земним законам, падіння і водночас час злет. Їй здавалося, що вона дихає світлом. Вона відчувала, як ці сині, червоні й жовті барви розчиняються в її крові та легенях, а її тілесна оболонка та свідомість – те, що відділяло її від навколишнього світу, – зникли, і всю її, мов рентгенівські промені, пронизує світло, з тією лише різницею, що рентген оголює кістки, а світло розкриває ту таємничу силу, яка примушує битися серце й пульсувати кров. То було саме життя, і коли вона так сиділа, тихо, без руху, дозволяючи світлу падати на себе й усередину себе, цілковито належачи йому й будучи з ним одним цілим, вона не була вже ізольованою одиницею, світло пригорнуло її і захищало, і враз нею оволоділо містичне почуття, що вона не може померти, поки, воно її так тримає, і що щось у ній ніколи не помре – саме те, що належало до цього магічного світла. То була велика втіха, вона ніколи не забуде цей день, і нехай її життя, усе, що їй ще зосталось прожити, стане таким же, як цей зал, схожий на вулик, повний якнайлегшого променистого меду, нехай її життя буде схоже на світло без тіні, щастя без жалю, горіння без попелу…

Ліліан нагадала собі, коли востаннє була в Сен-Шапель. Її привела туди мати. Це було тоді, коли гестапо шукало її батька. Цілими днями вони перебували в церквах, які здавалися найпевнішим захистком. Таким чином Ліліан побачила доволі багато паризьких церков, сидячи завжди в найтемніших кутках і вдаючи, що молиться. Але за якийсь час стали з’являтися шпигуни і в церквах, і сутінки Нотр-Дам перестали бути безпечними. Тоді приятелі порадили її матері переховуватися упродовж дня в Сен-Шапель, тамтешній доглядач мав бути надійним. У полум’яному світлі Ліліан почувалася злочинцем, якого витягли силоміць зі свого підземного схрону на безжальне яскраве світло поліцейського детектора, або прокаженою, виставленою на біле, оголене світло операційної зали. Вона зненавиділа це й не забувала про це ніколи.

Тепер із цього всього нічого вже не лишилося. Тіні минулого розпливлися, як туман, під першим м’яким ударом світла. Ненависть зникла, було тільки щастя. Цьому світлу не можна було опиратися. У ньому танула та жахлива влада пам’яті, що не давала спогадам минулого тяжіти над свідомістю, перетворюючи їх на скам’яніле життя, наповнюючи ними теперішність, наче кімнату, непотрібними, старими меблями – і перевтілювалася в те, чим насправді має бути: сильнішим, усвідомленим життям, опертим на досвід. Ліліан тягнулася до світла, що падало на неї згори. І мала враження, наче його чула. Стільки речей можна почути, якщо тільки людина навчиться слухати тишу. Вона дихала повільно та глибоко. Дихала золотом, блакиттю і червоною барвою вина. Відчувала, як у цих барвах розпливається санаторій і його остання тінь, сірі й чорні, прозорі, як клапті желатину, рентгенівські знімки згорнулися і згоріли в малому, яскравому полум’ї. Ліліан очікувала цього й задля цього сюди прийшла. Променисте щастя, найлегше на світі…

Доглядач мусив звернутись до неї двічі.

– Ми закриваємо, мадемуазель.

Вона встала й побачила втомлене, заклопотане обличчя чоловіка. Якусь хвилину не могла зрозуміти, як доглядач не здогадується, що вона відчуває, але, мабуть, навіть чуда, якщо трапляються часто, стають чимось звичним.

– Як довго ви вже тут? – поцікавилася вона.

– Два роки.

– Чи знали ви доглядача, який був тут під час війни?

– Ні.

– Мабуть, це чудово – перебувати тут цілими днями.

– Це моє джерело утримання, – відповів. – Дуже скромне при такій інфляції.

Ліліан витягнула з торбинки банкноту. Очі доглядача зблиснули. То було диво, безперечно, то було диво: хліб, і вино, і життя, і, напевно, також щастя. Вона вийшла на сірий двір і подумала: «Чи чуда справді стають одноманітними, коли людина до них призвичаюється? Вони буденнішають так, як, здавалося, буденніє тут, унизу, поняття життя, змінюючись у світло рутини, яке завжди витісняло світло променистої каплиці?»

Ліліан роззирнулася. Одноманітно яскраве сонце спочивало на дахах в’язниці, але складалося з тих самих променів, які справляли в каплиці свято світла. На подвір’ї крутилися поліцейські, проїхало, підскакуючи на бруківці, авто з приліпленими до заґратованих вікон обличчями в’язнів. Променисте диво між будівлями поліції і суду оточувала атмосфера шаф для актів, злочинців, убивств, процесів, заздрості, зла й безпорадного привида, якого людство називало справедливістю. Ліліан раптом згадала Клерфе й усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, то не подав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь