Читати книгу - "Кімната"

— А він вимагав натомість твої зуби? — питаю я.

— Ні, він приносив яйця за так.

Обличчя Ма стає зажуреним.

Гадаю, Великодній Кролик не знає, де наша Кімната. Та й ні кущів, ні дерев ми не маємо: вони всі за Дверима.

Сьогодні напрочуд щасливий день: у кімнаті гаряче, і в нас багато їжі, але Ма чомусь зовсім нещасна. Певно, вона сумує за Вазоном.

Надходить час для гімнастики. Я пропоную пограти в пішу прогулянку; ми йдемо по нашій Доріжці, тримаючись за руки, і називаємо все, що трапляється на очі.

— Ма, дивись, водоспад! — А за хвилину я знову вигукую: — Дивись! Дикий звір!

— Ого!

— Тепер твоя черга.

— Ой, дивись, — каже Ма, — равлик.

Я нахиляюся, щоб його розгледіти.

— Дивись, велетенський бульдозер зносить хмарочос.

— Дивись, фламінго летить, — каже вона.

— Дивись, заслинений зомбі.

— Джеку! — Обличчя Ма зблискує усмішкою.

Потім ми, прискоривши ходу, співаємо: «Ця земля — наша земля».

Тоді ми розстеляємо Килим, і він злітає. Ми проносимося над Північним полюсом.

Після цього Ма пропонує зіграти в мерця, і ми застигаємо, одначе я про це забуваю і чухаю носа, тому вона виграє. Я пропоную зіграти в батут, але Ма каже, що сьогодні з неї вже досить гімнастики.

— Тоді я стрибатиму, а ти коментуй.

— Ні, вибач, я хочу полежати в ліжку.

Сьогодні вона якась нудна.

Я дуже повільно витягаю Яєчну Змію з-під Ліжка. Мені здається, що я чую, як вона сичить своїм голчастим язиком:

— Здрас-с-стуй.

Я гладжу її, особливо там, де шкаралупи потріскалися й пощербилися. Одна з них розсипається просто в моїх руках; я роблю борошняний клейстер і наклеюю шматочки шкаралупки налінійований папір. Виходить шпиляста гора. Я хочу показати гору Ма, проте її очі заплющені.

Тоді я залажу в Шафу і граю в старателя. Я знаходжу під своєю подушкою золотий самородок; насправді це Зубчик. Він не живий і не гнеться, але його можна розбити, і нам не треба кидати його в Унітаз. Це частина Ма, викапана вона.

Я висуваю голову з Шафи і бачу, що очі Ма розплющені.

— Що ти робиш? — питаю я.

— Просто собі думаю.

Я можу думати і водночас робити щось іще. А хіба вона не може?

Ма встає і йде готувати обід, беручи помаранчеву коробку з макаронами — delicioso!

По обіді я граю в Ікара, чиї крила тануть на сонці. Ма дуже повільно миє посуд. Я чекаю, коли вона закінчить, щоб знову пограти з нею, але їй не хочеться бавитися. Вона сидить у Кріслі-Гойдалці і просто гойдається.

— Що ти робиш?

— Усе ще думаю, — озивається вона, а тоді питає: — А що в пошиванці?

— Це мій рюкзак.

Я пов’язав собі на шию пошиванку за два ріжки.

— Я склав туди наші речі, що нам знадобляться в Зовні після того, як нас порятують.

Я засунув туди Зубчик, Джип, Дистанційку, спідню білизну, свою і Ма, шкарпетки, Ножиці і чотири яблука на випадок, якщо ми зголодніємо.

— А вода там є? — питаю я.

Ма киває.

— І річки, і озера...

— Ні, я про воду для пиття. Там є крани?

— Там повно кранів.

Я радий, що не треба тягти з собою пляшку з водою, бо рюкзак і так заважкий. Мені доводиться попускати вузол на шиї, щоб він не душив мене, коли я говорю.

Ма гойдається і гойдається.

— Колись я мріяла, щоб мене врятували, — каже вона. — Я писала записки і ховала їх у мішках зі сміттям, але ніхто їх не знаходив.

— Треба було кинути їх в Унітаз.

— І коли ми кричимо, ніхто нас не чує, — каже вона. — Я півночі вмикала й вимикала світло, а тоді зрозуміла, що ніхто цього не бачить.

— Але...

— Ніхто нас не врятує.

Я мовчу. А потім кажу:

— Ти ж не знаєш, що там є.

Ніколи ще не бачив такого дивного виразу на її обличчі.

Ліпше б їй сьогодні знову піти в Забуття, ніж бути несхожою на Ма.

Я дістаю з Полиці всі мої книжки і читаю їх: «Розкладний аеропорт», «Дитячі забавлянки», «Ділана-копача» і мою улюблену книжку — «Зниклого Кролика». Останню я читаю тільки до половини, залишаючи другу для Ма. Потім я читаю «Алісу», проминаючи розповідь про страшну Герцогиню.

Нарешті Ма перестає гойдатися.

— Можна трохи моні?

— Звісно, — відповідає вона. — Ходи сюди.

Я сідаю до неї на коліна, піднімаю її футболку і довго-довго смокчу.

— Ну що, все? — шепоче вона мені у вухо.

— Ага.

— Послухай, Джеку. Ти мене слухаєш?

— Я завжди тебе слухаю.

— Нам треба звідси тікати.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— І нам доведеться зробити це самим.

Але ж вона казала, що ми схожі на людей у книжці, а хіба можна втекти з книжки?

— Ми мусимо скласти план. — Голос Ма звучить дуже високо.

— Який?

— Якби ж я знала! Я вже сім років намагаюся його скласти.

— Ми можемо розбити стіни.

От тільки ми не маємо ні джипа, ні навіть бульдозера, що могли б їх розбити.

— Ми могли б... підірвати Двері.

— Як?

— Як це зробив кіт у «Томі і Джеррі».

— Це добре, що ти вдаєшся до мозкової атаки, — каже Ма, — але нам потрібна ідея, що неодмінно спрацює.

— Дуже сильний вибух, — пропоную я.

— Якщо він буде дуже сильний, то й ми загинемо.

Про це я чомусь не подумав. Я знову атакую мозок:

— О, Ма! Ми могли б... дочекатися, коли прийде Старий Нік, і сказати йому: «Подивись, який смачнющий пиріг ми спекли, з’їж великий шматок цього смачнющого великоднього пирога!» А самі його отруїмо.

Одначе Ма хитає головою:

— Якщо ми його отруїмо, то ніколи не дізнаємося коду.

Я так напружено думаю, що мені аж боляче.

— Ще маєш якісь ідеї?

— Ти ж відкинула всі мої ідеї.

— Пробач, пробач. Я намагаюся бути реалістичною.

— А які ідеї реалістичні?

— Не знаю,