Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— Смачно, — промовив Пітер.

— Тут спечено, — з гордістю в голосі відказала Ґрейнджер.

— І родзинки тутешні?

— Ні, родзинки не тутешні. І яйця. А ось борошно, і кулінарні жири, і підсолоджувані, і соду виготовлено тут. І спечено хліб тут. У нас є пекарня.

— Дуже смачно, — Пітер пожував ще кусень, проковтнув.

Вони виїхали за територію бази п’ятнадцять хвилин тому.

Поки що не сталося нічого вартого уваги. У променях фар — єдиному світлі на багато миль довкола — побачити можна було небагато. Уже не вперше чоловік подумав про те, яку велику частину свого життя ми проводимо, усамітнившись у невеличких клаптиках яскравого електричного сяйва, сліпі до всього, що відбувається за межами цих крихких колб.

— А коли світанок? — запитав він.

— Години за три-чотири, — відповіла Ґрейнджер. — А може, навіть дві. Я не певна, на мене посилатися не треба. Це поступовий процес. Не надто вражаючий.

Вони їхали просто по необробленій цілинній землі. Не було ні дороги, ні сліду, ні бодай якоїсь ознаки, що хтось колись раніше тут їздив чи ходив, хоча Ґрейнджер запевняла, що їздила тут постійно. Через те, що не було ні дороги, ні світла, іноді здавалося, що вони не рухаються, хоча корпус машини і вібрував легенько. Краєвид усюди був однаковий. Жінка зрідка кидала погляд на приладову панель, де комп’ютеризована навігаційна система повідомляла їй, коли вони відхилялися від правильного курсу.

Місцевість — та її незначна частина, яку Пітерові вдалося розгледіти в темряві — була на диво голою, зважаючи на клімат. Земля — шоколадно-коричневого кольору і так щільно втрамбована, що колеса гладенько котили по ній, а підвіску не трясло. Де-не-де траплялися острівці білястих грибів або клаптики землі, затягнуті паволокою чогось зеленого, можливо моху. Ні дерев, ані кущів, ані навіть трави. Темна вогка тундра.

Він узяв ще одну скибку хліба з родзинками. Булка вже втрачала свою принаду, але Пітер був голодний.

— Ніколи б не подумав, — зауважив він, — що яйце може лишитися неушкодженим після «стрибка». З мене самого наче яєчня зробилася.

— Яєчний порошок, — відказала Ґрейнджер. — Ми використовуємо яєчний порошок.

— А, ну звісно.

Крізь бокове вікно Пітер помітив самотню круговерть дощу на порожньому небі: вигинистий блиск дощових крапель, що чортовим колесом неслися по землі. Їхня машина рухалася в іншому напрямку, і Ґрейнджер довелося б зробити гак, щоб проїхати крізь дощ. Пітер хотів було попросити її зробити це заради розваги, подібно як діти, що біжать за садовим поливальним апаратом, який рухається. Але жінка зосереджено вела машину, пильно вдивляючись у бездоріжжя попереду, обома руками міцно стиснувши кермо. Мерехтіння виру-дощу потьмяніло, коли промені фар проминули його, а потім зникло зовсім, затягнуте в темряву, що плинула за машиною.

— Отож, — промовив Пітер, — розкажіть мені, що ви знаєте.

— Знаю про що? — Її розслабленість зникла блискавично.

— Про людей, до котрих ми ідемо.

— Вони не люди.

— Ну... — Він глибоко вдихнув. — Ось що, Ґрейнджер. Чому б нам не домовитися використовувати термін «люди» в його ширшому значенні? У значенні «жителі»? Етимологія слова «люди» не надто зрозуміла, тож — хтозна? — може, воно і так означає «жителі». Звичайно, ми могли б замість «люди» послуговуватися словом «істоти», але тут може виникнути проблема, ви не згодні? Тобто особисто я залюбки застосовував би це слово, адже його значення — «той, хто існує». А ми ж усі існуємо, чи не так? Але з плином століть слово це дещо занепало. Аж до того, що для більшості людей воно тепер означає «чудовисько» або принаймні «тварина». Що наштовхує на думку: а чи не варто слово «тварина» застосовувати до всіх нас? Зрештою, нас же всіх було «створено»? А отже, це слово доволі добре підходить нам, чи не так?

У салоні запала мовчанка. Ґрейнджер кермувала, не відриваючи, як і раніше, очей від променів фар перед машиною. Через приблизно півхвилини, що, зважаючи на обставини, було досить тривалим часом, вона промовила:

— Що ж, тепер зрозуміло, що неосвіченим отченашником із якогось глухого закутка вас очевидно не назвеш.

— А я такого про себе ніколи й не стверджував.

Жінка обернулася до Пітера, побачила його усміх і усміхнулася й собі.

— Скажіть мені ось що, Пітере. Чому ви вирішили прилетіти сюди й узятися до цієї роботи?

— Я не вирішував, — відказав він. — Це зробив Бог.

— Він надіслав вам мейл?

— Атож. — Пітер вишкірився ще ширше. — Прокидаєшся зранку, зазираєш до теки «Вхідні» у своєму серці, перевіряєш, чи нічого туди не завантажилося. Іноді там трапляється повідомлення.

— Доволі банальне пояснення.

Пітер уже не усміхався, не тому, що образився, а тому, що розмова починала зачіпати серйозні теми.

— Усе правдиве є доволі банальним, вам так не здається? Ми ж ускладнюємо все просто через нашу ніяковість. Прості істини вбираємо в шати складнощів. Єдина мета лінгвістичного вбрання — щоб люди, які зазирнуть до наших оголених сердець і розумів та побачать їхній вміст, не сказали: «Як безпонтово».

Грейнджер насупилася:

— Що значить «безпонтово»?

— Це жаргонне слово, означає «заяложено», «банально», але з додатковим відтінком... гм... нудності. Нецікавості. Обридливості.

— Отакої! Це вас у біблійній школі навчили жаргонних слів?

Пітер зробив кілька ковтків із пляшки з водою.

— Я ніколи не ходив до біблійної школи. Я відвідував університет «Безпросипної пиятики й наркотичної залежності». А диплом захистив на теми «Внутрішнє оздоблення унітазів» і... гм... «Травматологічне відділення як місце тимчасового притулку».

— А потім ви знайшли Бога?

— Потім я знайшов жінку на ім’я Беатріс, і ми покохали одне одного.

— Чоловіки нечасто так висловлюються.

— Що ви маєте на увазі?

— Чоловіки кажуть: «Ми почали зустрічатися», або «Про решту можете здогадатися самі», або щось подібне. Щось, що звучить не так...

— Безпонтово?

— Саме так.

— Отож, ми покохали одне одного, — повторив Пітер. — Я перестав пити й колотися, щоби вразити її.

— Сподіваюся, вразили?

— Вразив. — Він зробив останній ковток, закрив пляшку й поставив собі під ноги. — Хоча вона не казала мені про це, доки не минуло багато років. Ті, хто страждає від залежності, не дуже добре дають собі раду з похвалами. Прагнення виправдати добрі слова тисне на них і кидає знову до алкоголю й наркотиків.

— Ага.

—