read-books.club » Сучасна проза » Буллет-парк 📚 - Українською

Читати книгу - "Буллет-парк"

430
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Буллет-парк" автора Джон Чівер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 86
Перейти на сторінку:
Їхні голоси лунають розмірено, немов хтось б'є в барабан. Газон і спів нагорі — з різних світів. І це, на гадку Нейлза, не має ніякого сенсу.

— Тепер спробуйте сісти,— каже Рутуола.— Сядьте і спустіть ноги на підлогу.

Тоні встає. Він дуже схуд, м'язи його слабкі, ребра випинаються, сідниці запали.

Спробуйте ступнути кілька разів,— говорить Рутуола.— Небагато, два-три рази.

Тоні ступає. І раптом починає сміятися.

— Я почуваю себе знову самим собою,— каже він.— Я, звичайно, ще дуже слабий, але суму як не було. Отой жахливий сум зник.

— Ну, то чого б вам не одягнутися й не спуститись до батька й матері?

Тоні одягається, і вони йдуть сходами вниз.

— Я зовсім одужав, тату,— каже Тоні.— Я ще трохи слабкий, але суму вже немає. Мені зовсім не сумно, і наш будинок вже не здається картковим. Мені здається, що я воскрес із мертвих.

Неллі сходить униз в халаті. Вона плаче.

— Як же нам віддячити вам? — питає Нейлз,— Може, вип'єте чого-небудь?

— Ой ні, дякую,— каже Рутуола своїм високим, трохи співучим голосом.— Я маю в своїй душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Але ж ви дозволите вам заплатити?

— Ні, ні, дякую,— відмовляється Рутуола.— Проте ви можете зробити мені послугу й відвезти мене додому.

Отак усе й закінчилось. Через десять днів Тоні пішов до школи, і життя стало таке ж чудове, як і раніш. Щоправда, Нейлз і далі зустрічався зі своїм «благодійником» — то десь на ринку, то в туалеті, то в пральні-автоматі чи на якомусь із численних кладовищ.

Частина друга

XI

Про існування Нейлза (писав Хеммер) я вперше дізнався у приймальні зубного лікаря в Ашбернемі. Там я побачив у газеті фото і прочитав про призначення його завідуючим збуту зубних еліксирів фірми «Сафрон». У тій замітці згадувалось, що кілька років він жив у Римі, а також, що зараз він — член Добровільного пожежного товариства Буллет-Парка й клубу «Гірський струмок». Я не знав тоді і зараз не знаю, чому вибрав саме його. Може, вплинув дивний збіг наших прізвищ (Хеммер і Нейлз — «Молоток» і «Цвяхи»), а може, сподобалось його обличчя. Своє рішення я прийняв через кілька місяців, перебуваючи на пляжі.

Я був один, тому моя самотність викликала підозру. Адже всі з'являлися з дружинами й дітьми, а то навіть з батьками та гістьми. Це був чудовий пляж, і я добре його запам'ятав. Оголені тіла у нас підсвідомо асоціюються з уявленням про вічність та страшний суд, і, може, саме тому пляж здається нам ілюстрацією до Апокаліпсиса. Стоячи босими ногами біля води, напівголі, ми наче втратили будь-яке відчуття часу і чекаємо присуду. Та того дня не сталося нічого жахливого, тільки й суму було, що десь плакала дитина, яка злякалася хвилі.

Я позашлюбний син Франкліна Пірса Тейлора і його тодішньої секретарки Гретхен Шурц Оксенкрофт. Я вже багато років не бачив своєї матері, але й зараз вона стоїть переді мною: сиве волосся розвіває вітер, а сині очі блищать, наче дві криниці. Наймолодша й далеко не найвродливіша з чотирьох дочок каменяра, вона була родом з невеликого містечка в штаті Індіана. Батько й мати її дістали тільки середню освіту й обоє мали якусь фанатичну повагу до вищої школи: бо це, на їхню думку, цілком певний засіб вирватися з нудного злиденного існування Середнього Заходу. Однотомник творів Шекспіра лежав у них у вітальні на столі, як булава, як символ влади. Її батько, худий, русявий чоловік з вилицюватим обличчям, був родом із Йоркшира. У сорок років лікарі знайшли в нього туберкульоз. Працював він простим каменярем, згодом — майстром, а коли здешевів вапняк — став безробітним. В будинку, де виросла Гретхен, було дзеркало в позолоченій рамі, диван, набитий кінським волоссям і дещо з фарфорового та срібного посуду, який привезла мати з Філадельфії. Ніхто, звичайно, не вбачав у ньому залишків колишнього багатства чи хоча б якоїсь заможності. І все ж — Філадельфія, Філадельфія! Коли вимовляли це слово серед вапняків Індіани, то воно викликало уявлення про якесь незвичайне, сонячне місто. Гретхен ненавиділа своє ім'я і дуже часто видумувала собі інші: Грейс, Гледіс, Гвендолін, Гертруда, Габріела, Гізелла, Глорія. Якось, їдучи взимку з бібліотеки, вона з вікна трамвая побачила посеред вулиці свого батька. Він стояв, тримаючи в руках скриньку, й махав водієві, щоб зупинився. Але той проїхав, і Гретхен, повернувшись до сусідки, вигукнула:

— Бачили ви отого бродягу? Він підняв руку, щоб трамвай зупинився, та водій не звернув на нього уваги.

Це було сказано з інтонаціями героїні Голсуорсі, у світі якого вона перебувала весь цей день. То й не дивно, що не знайшлося місця для рідного батька. Для ролі слуги, або садівника він явно не підходив. Він міг би бути грумом, але ж у кар'єрі йому доводилось мати справу тільки з кіньми-ваговозами. Вона знала, що батько — чесний, мужній, охайний чоловік, а відреклася через його самітність, невлаштованість. Гретхен, чи, як вона тоді себе звала, Гвендолін, закінчила школу з відзнакою і вступила до Блумінгтонського університету, де одержувала стипендію. Через тиждень після того, як скінчила університет, вона розпрощалася зі своєю родиною, що залишилась у цій просякнутій вапняком місцевості, а сама поїхала шукати щастя в Нью-Йорк. Батьки прийшли на станцію проводжати її. Батько зовсім змарнів, мати весь час мерзла — її не гріло старе, полатане пальто. Коли махали їй рукою, один з пасажирів спитав: «Це ваші батьки?» Вона могла б і тепер з голсуорсівським пафосом сказати, що це — бідні родичі, до яких вона приїжджала, але замість цього вигукнула:

— О так, так, це мої мама й тато!

Мабуть, десь, у якомусь князівстві, що його нема на жодній карті світу, виростають і діти анархії й руйнування, до яких належить і Гретхен (тепер вона називає себе Глорією). На останньому курсі університету вона стала соціалісткою, і будь-які вияви несправедливості, нерівності чи іншого зла змушували її мучитись. З великими труднощами вдалося їй потрапити в Нью-Йорк, де незабаром стала працювати секретаркою у багатого соціаліста-мрійника Франкліна Пірса Тейлора. Згодом зробилася його коханкою, і якийсь час обоє були щасливі. А потім, як твердив мій батько, соціалізм у моїй матері був витіснений злодійством, або клептоманією. Вони багато мандрували, й щоразу, залишаючи готель, Гретхен-Глорія набивала свої валізи рушниками, наволочками, посудом. Вона запевняла,

1 ... 29 30 31 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буллет-парк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Буллет-парк"