Читати книгу - "Фундація та Імперія"

У натовпі хтось голосно зітхнув, але лейтенант пропустив це повз вуха.

– Ви маєте при собі документи, що засвідчують вашу належність до громадянства Фундації?

– Вони на кораблі.

– Ви розумієте, що ваші дії незаконні, і я можу вас застрелити?

– Без сумніву. Але тоді ви застрелите громадянина Фундації і цілком імовірно, що ваше тіло потім відправлять на Фундацію четвертованим у вигляді часткової компенсації. Саме так робили інші отамани.

Лейтенант облизав губи. Ці слова були правдиві.

Він спитав:

– Як вас звуть?

Торан продовжив, відчуваючи впевненість від свого успіху:

– На всі подальші запитання я відповідатиму на своєму кораблі. Ви можете отримати номер його відсіку в ангарі; він зареєстрований під назвою «Бейта».

– Ви не віддасте втікача?

– Можливо, самому Мулу. Відправте до нього свого начальника!

Розмова вже велася пошепки, і лейтенант раптово відвернувся.

– Розігнати натовп! – сказав він своїм людям, ледь стримуючи лють.

Електричні батоги запрацювали. Почулися крики, люди почали розбігатися й тікати.

Торан випірнув зі своїх роздумів лише раз на шляху до ангару. Він сказав, звертаючись сам до себе:

– О Галактико, Бей, що я пережив! Я був такий наляканий…

– Так, – сказала вона. Її голос все ще тремтів, а в очах прозирало щось схоже на обожнювання. – Це було зовсім на тебе не схоже.

– Ну, я й досі не збагну, що сталося. Я просто стояв з електрошоковим пістолетом, яким навіть не вмію користуватися, і сперечався з ним. Я не знаю, навіщо це робив.

Він подивився крізь прохід між кріслами короткопробіжного повітряного судна, що везло їх із пляжної зони, на сидіння, де скрутившись калачиком, дрімав блазень Мула, і гидливо додав:

– Це найважче, що мені колись доводилося робити.

Лейтенант шанобливо виструнчився перед полковником гарнізону, той подивився на нього і сказав:

– Блискуче. Ваша частина завдання виконана.

Але лейтенант не квапився йти. Він похмуро сказав:

– Мул заплямував свою репутацію перед натовпом, сер. Потрібно буде вжити дисциплінарних заходів, щоб відновити нормальну атмосферу поваги.

– Про це вже подбали.

Лейтенант вже був повернувся, а потім зі стримуваною образою відповів:

– Я готовий погодитися, сер, що наказ є наказ, але стояти перед цим чоловіком з електрошоковим пістолетом і ковтати його нахабство було нестерпно.

14. Мутант

«Ангар» на Калгані сам по собі був своєрідною установою, що з’явилася, бо виникла потреба у розміщенні величезної кількості кораблів, якими прилітали закордонні туристи, а ще через те, що вони потребували житла. Той геній, який додумався до цього очевидного рішення, швидко став мільйонером. Його спадкоємці – за народженням або за фінансами – були, певна річ, одними з найбагатших людей на Калгані.

Цей «ангар» пихато вкриває не одну квадратну милю території, і власне слова «ангар» недостатньо, щоб описати його як слід. По суті, це готель для кораблів. Мандрівник платить заздалегідь, і його корабель отримує місце на стоянці, з якого будь-якої миті може злетіти в космос. Потім турист живе у своєму кораблі як завжди. Звичайні готельні послуги, такі як поповнення запасів продуктів та медикаментів за спеціальними тарифами, просте обслуговування самого корабля, спеціальні перевезення в межах Калгана, звичайно, теж надаються.

Отже, відвідувач користується і ангаром, і готелем одночасно, через що суттєво економить. Власники продають у тимчасове користування ділянки землі, отримуючи величезні прибутки. Уряд збирає величезні податки. Всі задоволені. Ніхто нічого не втрачає. Все просто!

Чоловік, що йшов темними й широкими коридорами, які з’єднували між собою численні крила «ангару», колись розмірковував про новизну та корисність системи, про яку щойно йшлося, але це були роздуми у вільний час, а зараз йому було не до них.

Величезні корпуси кораблів стояли у ретельно накреслених прямокутниках, і чоловік минав шерегу за шерегою. Він розумівся на тому, що зараз робив, і якщо попереднє вивчення реєстру ангару не дало йому конкретної інформації, окрім сумнівного номера крила – де були сотні кораблів – його спеціальні знання мали допомогти виокремити з цих сотень один.

Коли чоловік зупинився біля однієї із шерег, він ледь чутно зітхнув і принишк – ніби комаха, що повзла і помітила нахабних металевих монстрів, які там відпочивали.

Світло, яке сочилося з ілюмінаторів, означало, що господарі рано повернулися додому, полишивши організовані розваги і узявшися за більш прості – або більш приватні – власні задоволення.

Чоловік зупинився й усміхнувся б, якби вмів усміхатися. Мабуть, серед звивин його мозку утворився якийсь розумовий еквівалент усмішки.

Корабель, біля якого він зупинився, був лискучим і, очевидно, швидким. Його характерною особливістю було саме те, що він шукав. Це не була звичайна модель, а в ці дні більшість моделей у цьому секторі Галактики або імітували дизайн Фундації, або були збудовані її техніками. Але цей був особливий. Це був саме корабель Фундації – лише тому, що на його поверхні можна було помітити крихітні опуклості – вузли захисного поля, а його міг мати лише корабель Фундації. Були й інші ознаки.

Чоловік не відчував жодних вагань.

Електронний бар’єр, що захищав шерегу кораблів і право гостей на приватне життя, про що подбало керівництво ангару, взагалі не мав для нього значення.

Він легко пройшов його, нейтралізувавши сигнал тривоги за допомогою спеціального пристрою. Тож першим сигналом про те, що на корабель прийшов непроханий гість, став тихий дзвінок у вітальні, що пролунав, коли чоловік поклав свою долоню на маленький фотоелемент біля повітряного шлюзу.

А поки тривав успішний пошук їхнього корабля, Торан і Бейта відчували, що їхня безпека в стінах «Бейти» дуже сумнівна. Блазень Мула, який повідомив, що його звати Магніфіко Гігантікус, зігнувшись, сидів за столом і жадібно їв те, що перед ним поставили.

Його сумні карі очі підводилися лише для того, щоб простежити за Бейтою, що пересувалася у приміщенні, що об’єднувало і кухню, і комору.

– Подяка слабкого мало що значить, – пробурмотів він, – але я вам вдячний, бо минулого тижня харчувався лише недоїдками, та хоч моє тіло й мізерне, апетит я маю чималий.

– Ну тоді їж! – з усмішкою сказала Бейта. – Не марнуй свій час на подяки. Здається, у центральній Галактиці є якесь прислів’я про вдячність, яке я якось почула.

– Дійсно є, міледі. Один мудрець колись сказав мені: «Подяка є найкращою і найдієвішою лише тоді, коли вона не перетворюється на пару з порожніх фраз». Але, хай як це прикро, міледі, а я всуціль складаюся із самих порожніх фраз. Коли мої порожні фрази тішили Мула, я отримав у нагороду придворний костюм та гарне ім’я – розумієте, колись я звався просто Бобо, а це йому