Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

П'єру він нічого не сказав, лише з почуттям потиснув його руку нижче плеча. П'єр з Анною Михайлівною пройшли до petit salon[197].

— Il n'y a rien qui restaure, comme une tasse de cet excellent thé russe après une nuit blanche[198], — казав Лоррен з виразом стриманої бадьорості, сьорбаючи з тонкої, без ручки, китайської чашки, стоячи в маленькій круглій вітальні перед столом, на якому стояв чайний прибор і холодна вечеря. Біля стола зібралися, щоб підкріпити свої сили, всі ті, що були цієї ночі в домі графа Безухова. П'єр добре пам'ятав цю маленьку круглу вітальню, з дзеркалами й маленькими столиками. Під час балів у графовому домі П'єр, не вміючи танцювати, любив сидіти в цій маленькій дзеркальній і спостерігати, як дами в бальних туалетах, у брильянтах та перлах на голих плечах, проходячи через цю кімнату, оглядали себе в яскраво освітлені дзеркала, що кілька разів повторювали їх відображення. Тепер та сама кімната була ледве освітлена двома свічками, і серед ночі на одному маленькому столику безладно стояли чайний прибор та блюда, і різноманітні, несвяточні люди, пошепки перемовляючись, сиділи в ній, кожним рухом, кожним словом показуючи, що ніхто не забуває того, що робиться тепер і має ще статися у спальні. П'єр не брався до їжі, хоч їсти йому дуже хотілося. Він оглянувся запитливо на свою керівницю і побачив, що вона навшпиньки виходила знову в приймальню, де залишився князь Василь зі старшою княжною. П'єр гадав, що й це було так треба, і, побарившись трохи, пішов за нею. Анна Михайлівна стояла біля княжни, і обидві вони одночасно говорили схвильованим шепотом:

— Дозвольте мені, княгине, знати, що треба і чого не треба, — казала княжна, видно, перебуваючи у тому ж схвильованому стані, в якому вона була в той час, коли грюкнула дверима своєї кімнати.

— Але, люба княжно, — лагідно й переконливо казала Анна Михайлівна, заступаючи дорогу від спальні й не пускаючи княжну, — чи не буде це занадто важко для бідного дядечка в такі хвилини, коли йому потрібен відпочинок? У такі хвилини розмова про земне, коли його душа вже приготована…

Князь Василь сидів на кріслі в своїй фамільярній позі, високо заклавши ногу на ногу. Щоки його дуже пересмикувало і вони, опустившись, здавалися товщими внизу; але він мав вигляд людини, мало зацікавленої розмовою двох дам.

— Voyons, ma bonne Анно Михайлівно, laissez faire Catiche[199]. Ви знаєте, як граф її любить.

— Я й не знаю, що в цьому папері, — казала княжна, звертаючись до князя Василя й показуючи на мозаїковий портфель, якого вона тримала в руках. — Я знаю лише, що справжня духівниця в нього в бюро, а це забутий папір…

Вона хотіла обійти Анну Михайлівну, але Анна Михайлівна, підстрибнувши, знову загородила їй дорогу.

— Я знаю, люба, добра княжно, — сказала Анна Михайлівна, хапаючи рукою за портфель і так міцно, що видно було — вона не скоро його пустить. — Люба княжно, я вас прошу, я вас благаю, пожалійте його. Je vous en conjure…[200].

Княжна мовчала. Чутно було лише звуки зусиль боротьби за портфель. Видно було, що коли вона заговорить, то заговорить не втішно для Анни Михайлівни. Анна Михайлівна тримала міцно, але, незважаючи на те, голос її зберігав усю свою солодку тягучість і лагідність.

— П'єр, підійдіть сюди, мій друже. Я гадаю, що він не зайвий у раді родичів: хіба не правда, князю?

— Чого ж ви мовчите, mon cousin? — раптом крикнула княжна так голосно, що у вітальні почули і злякалися її голосу. — Чого ви мовчите, коли тут бозна-хто дозволяє собі втручатися й робити сцени на порозі кімнати вмираючого? Інтриганка! — прошепотіла вона люто і шарпнула за портфель з усієї сили, але Анна Михайлівна зробила кілька кроків, щоб не відстати від портфеля, й перехопила руку.

— Oh! — сказав князь Василь докірливо і здивовано. Він встав. — C'est ridicule. Voyons[201], пустіть. Я вам кажу.

Княжна пустила.

— І ви!

Анна Михайлівна не послухалась його.

— Пустіть, я вам кажу. Я беру все на себе. Я піду і спитаю його. Я… досить вам цього.

— Mais, mon prince[202], — казала Анна Михайлівна, — після такого великого таїнства дайте йому хвилину спокою. От, П'єр, скажіть вашу думку, — звернулася вона до молодика, який, підійшовши до них зовсім близько, вражено дивився на люте обличчя княжни, що втратило всяку пристойність, і на перестрибуючі щоки князя Василя.

— Пам'ятайте, що ви будете відповідати за всі наслідки, — суворо сказав князь Василь, — ви не знаєте, що робите.

— Мерзенна жінка! — крикнула княжна, зненацька кидаючись на Анну Михайлівну й видираючи портфеля.

Князь Василь опустив голову й розвів руками.

В цю хвилину двері, ті страшні двері, на які так довго дивився П'єр і які так тихо відчинялися, рвучко й шумно відкинулись, грюкнувши об стіну, і середуща княжна, вибігши звідти, сплеснула руками.

— Що ви робите! — в розпачі промовила вона. — Il s'en va et vous me laissez seule[203].

Старша княжна впустила портфеля. Анна Михайлівна швидко нагнулася і, підхопивши спірну річ, побігла до спальні. Старша княжна і князь Василь, опам'ятавшись, пішли за нею. Через кілька хвилин першою вийшла звідти старша княжна з блідим і сухим обличчям і прикушеною нижньою губою. Коли вона побачила П'єра, на її обличчі виявилася нестримна злоба.

— Так, радійте тепер, — сказала вона, — ви цього чекали.

І заридавши, вона закрила обличчя хусточкою і вибігла з кімнати.

За княжною вийшов князь Василь, хитаючись, дійшов до дивана, на якому сидів П'єр, і впав на нього, закривши очі рукою. П'єр помітив, що він був блідий і що нижня щелепа його сіпалась і трусилася, як у гарячковому дрожі.

— Ох, друже мій! — сказав князь, узявши П'єра за лікоть; і в голосі його були щирість і кволість, яких П'єр ніколи раніш не помічав у ньому. — Скільки ми грішимо, скільки ми обманюємо, і все для чого? Мені шостий десяток, мій друже… Адже мені… Все закінчиться смертю, все. Смерть жахлива. — Він заплакав.

Анна Михайлівна вийшла останньою. Вона підійшла до П'єра тихими, повільними кроками.

— П'єр!.. — сказала вона.

П'єр запитально дивився на неї. Вона поцілувала молодика в лоб, зволожуючи його слізьми. Вона помовчала.

— Il n'est plus…[204]

П'єр дивився на неї крізь окуляри.

— Allons, je vous reconduirai. Tâchez de pleurer. Rien ne soulage, comme les larmes