Читати книгу - "Земля Санникова"

— Що він каже? — запитав шаман.

Горохов переклав, що біла людина вважає, що камінь упав з гори, а не з неба.

Шаман із докором похитав головою і сказав:

— Великий шаман, який привів наших предків сюди, сам бачив, як цей камінь падав, і перший вклонився йому.

— З гори падають тільки маленькі камені, — додав Амнундак, — а цей більший, ніж наші оселі. Під ним лежать п’ять оленів, яких він задавив як першу жертву богам від прибульців на цю землю. Відтоді й почали приносити тут жертви. Це було знамення згори.

Поки відбувалася ця розмова біля підніжжя священного каменя, Костяков, відійшовши в бік, непомітно встиг сфотографувати його разом із співрозмовниками.

Потім Амнундак повів гостей до підніжжя урвища й показав їм велику печеру, в якій раніше жили вампу. Напередодні падіння каменя біля підніжжя була велика битва онкілонів із вампу, й онкілони здобули тут першу велику перемогу, яка змусила вампу відступити на схід. Ця подія теж пов’язувалася з каменем.

У печері валялися ще напівзотлілі дрючки, поламані списи з крем’яними наконечниками, гнилі залишки звірячих шкур; видно було вогнища й купки обгорілих або розколотих кісток.

Загалом ця печера з кістками, похмура чорна стіна, що губилася в хмарах, чорний величезний камінь, оточений купами кісток серед голих розсипів, справляли моторошне враження, і мандрівники були раді повернутися до зеленого лісу, що лежав на їхньому шляху додому.

На галявині коло оселі Амнундака вони застали початок кипучої діяльності — онкілони взялися за спорудження землянки для своїх гостей-полонених. Воїни й жінки були зайняті роботою: одні копали ями для чотирьох стовпів, другі перерубували й обтесували колоди, треті приносили деревину з лісу, де лунало цюкання сокир дроворубів, жінки нарізали дерен для даху. Але, незважаючи на завзяття будівельників, справа просувалася повільно, бо кам’яні сокири, кістяні ножі й крем’яні скребла важко справлялися з деревом.

Подивившись деякий час, як повільно перерубують товсту колоду для стовпа, Горюнов запропонував товаришам:

— Нумо, покажемо онкілонам, як працюють білі люди!

— Правильно, покажемо! — погодився Горохов.

Усі четверо принесли свої сокири й узялися за роботу; швидко полетіли тріски, з кожним ударом сокира врізалася глибше в дерево, і те, на що онкілонові з кам’яним знаряддям треба було півдня, залізна сокира робила за чверть години. Коли сокири білих людей застукали по деревинах, онкілони кинули свою справу й стовпилися навколо них, дивлячись із захопленням, висловлюючи різними вигуками своє здивування швидкістю роботи. Поки жінки встигли викопати чотири неглибокі ями, довбаючи землю, на їх щастя, м’яку, ножами й вигрібаючи її руками, чотири стовпи були вирубані, обтесані й поперечини до них заготовлені.

— Ех, шкода, що нема свердла, щоб провертіти дірку й запустити добрий клин для закріплення! — скаржився Горохов.

— Або стамески, щоб посадити поперечину на стовп шипом, — додав Горюнов.

— Так, це не завадило б, бо якщо станеться легкий землетрус, накатник скосів легко може зіскочити з місця й придавити нас, як у пастці, — сказав Ордин.

— Невже тут можуть бути землетруси? — поцікавився Костяков.

— Ще б пак! Адже ми на дні кратера старого вулкана, ще не зовсім згаслого, як доводять гарячі джерела в озерах.

— Нумо, Микито, спитайте, чи буває, що земля тут трясеться, — запропонував Горюнов.

Відповідь була ствердною: онкілони час від часу відчували струси землі, але здебільшого легкі, які не завдавали шкоди. Старі люди пам’ятали, що колись давно стався один досить сильний землетрус, який спричинив часткове руйнування всіх осель; при цьому було задавлено щось із двадцятеро людей, які не встигли вибігти надвір.

— Тоді ми, про всяк випадок, підіпремо накатник ще однією поперечиною, щоб він не зіскочив! — придумав Ордин.

До обіду встигли поставити чотири стовпи й скріпити їх поперечинами. Після обіду мандрівники пішли з онкілонами в ліс рубати тонкі дерева для накатника, тому що й це просувалося повільно: над деревом у десять-дванадцять сантиметрів у діаметрі онкілон трудився більш як годину, а під залізною сокирою воно падало через п’ять хвилин. До вечора ліс заготовили і перенесли на галявину.

За цей день звістка про появу білих людей з усіма подробицями встигла поширитися у стійбищах онкілонів, і до вечора почали прибувати загони воїнів із найближчих осель, які хотіли подивитися на чужоземців. Останні відпочивали після важкої праці у землянці, де скоро стало тісно від глядачів, які зібралися. Проте відвідувачі поводилися гідно, розпитували населення землянки, роздивлялися гостей і обмінювалися враженнями. На прохання Амнундака, сокири й ножі пустили по руках, тому що розмова йшла й про швидку працю прибульців, завдяки якій спорудження нової землянки, що забирало в онкілонів цілий тиждень, було майже завершено за один день.

Тільки після вечері оселя звільнилася від гостей, які розташувалися на нічліг навколо багать на галявині.

Амнундак вирішив скористатися приходом багатьох воїнів, щоб улаштувати наступного дня полювання загоном на носорогів, сподіваючись на блискавки білих людей. У ями носороги потрапляли дуже рідко; списи й стріли онкілонів не пробивали їхню товсту шкіру. Вона дуже цінувалася воїнами як кращий матеріал для щитів, що витримував удари дрючків вампу.

Полювання на носорогів

Наступного ранку, завдяки численним прибульцям, за чверть години остов нової землянки було закінчено.

Залишивши жінкам крити його дерном і влаштовувати всередині, всі воїни, які зібралися, на чолі з Амнундаком і чужоземцями подалися на полювання за кілька кілометрів на схід, де напередодні бачили родину носорогів. Присутні, кількістю понад сто людей, швидко й без шуму пробираючись узліссями, оточили невелику галявину, на якій паслися тварини. Вождь і мандрівники стали коло стежки, якою їх мали погнати.

Коли всі зайняли свої місця, онкілони за сигналом Амнундака здійняли стукіт дрючками по деревах, акомпануючи голосними криками своєї воєнної пісні. Носороги, захоплені зненацька, заметалися галявиною, але звідусіль чулися страшні звуки, які видавав невидимий ворог. Нарешті вони опинилися недалеко від посту мисливців. Пролунали чотири постріли. Самець упав на коліна, підскочив, пробіг до узлісся й звалився. Самиця з малям помчала у протилежний бік і зіткнулася з ланцюгом онкілонів, які вийшли після пострілів із лісу. Але тепер вона бачила ворогів і, не звертаючи уваги на крики й списи та стріли, які полетіли в неї, прорвала ланцюг, підкинула ударом голови онкілона, що їй навернувся, в повітря, і зникла в лісі. Маля, певно, нещодавно народжене, відстало від неї, і його зупинили собаки, вчепившись у складки шкіри на його боках. Але їм, мабуть, були б непереливки, якби онкілони, що підбігли, не добили маля списами.

Усе полювання