Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

держави. Український націоналізм, який сформувався в Східній Україні, був також соціалістичним за своїм спрямуванням, і багато емігрантів бачили війну та революцію як початок кінця світового капіталізму. Чи очевидні недоліки радянської України не можна було з часом поступово подолати? Чи не були українці за умов відсутності в них будь-яких власних панівних класів соціалістичними за своєю природою, і чи не був пролетаріат їхнім єдиним природним союзником? Чи не радянська влада забезпечувала рамкові умови для створення уряду із селян та робітників? Урешті-решт, навіть провідники комуністичного режиму пророкували, що українці домінуватимуть і в українських містах[348]. З огляду на це — хіба не ставатиме радянська Україна з плином часу дедалі більше українською? Коли вимер сільський «бандитизм», стало очевидно, що збройне протистояння радянській Україні було безнадійним. Українізація допомагала переконати багатьох відомих українців у тому, що радянська Україна є останньою надією для цього народу.

Один за одним стали повертатися відомі члени національної еміграції. Юрко Тютюнник, провідник петлюрівських партизан у 1920–1921 роках, у 1923-му повернувся до радянської України[349] та опублікував відкритий лист, у якому закликав своїх колег-емігрантів вчинити за його прикладом. Наступного року Михайло Грушевський, голова Центральної Ради та перший президент України[350], вчинив так само[351]. Після повернення вони знайшли широкі можливості для культурної роботи. Грушевський, найвидатніший науковець свого народу, очолив історичні установи Української академії наук. Тютюнник активно втілював власний талант на ниві письменництва.

Інколи радянська преса називала цей рух примирення з радянським режимом «українським зміновіховством» (від російського «смена вех»), прирівнюючи його до російського руху, який виступав за примирення з більшовиками на основі російських національних інтересів. Група Устрялова «Смена вех» вірила, що більшовики рано чи пізно візьмуть на себе традиційну роль російських державників просто тому, що керують Росією. Вони вже спромоглися об’єднати майже всі землі старої імперії в СРСР. Устрялов прогнозував, що революційний запал більшовиків буде значно швидкоплиннішим, ніж динаміка й процеси у відбудованій ними імперії. Багато українців аргументували так само: мовляв, ті, хто керує Україною, повинні врешті-решт зробити так, щоб українська радянська державність набула реального змісту. Цей вид радянофільства став особливо поширеним у Західній Україні[352]. Станом на 1925 рік найпотужніша політична партія на цих теренах — трудовики — писала[353], що:

…всім давно відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державности наповнюються рідним змістом справжньої державности. І цей факт є рішучим для нас, як українських націоналістів на скристалізування нашого відношення до Радянської України. Форма влади й люде, які виконують її, це одно, а зав’язок державности, як такий, це щось цілком друге[354].

Ставлення КП(б)У до цього феномену було неоднозначним: вони прагнули підтримки відомих українців та культивували її, але водночас показово вказували на власну чистоту від різних впливів такого «буржуазного націоналізму».

На VIII конференції КП(б)У в 1924-му було презентовано заяву, адресовану українській радянській інтелігенції та всьому радянському народові. Під нею стояли підписи 66 відомих інтелектуалів включно з колишніми членами уряду УНР, такими як Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг. Відому як Декларація 66, її опублікувало офіційне урядове видання «Вісті ВУЦВК». У ній було прослідковано процес, за допомогою якого радянська Україна змогла привабити інтелігенцію, і також зауважено, що лишень національний нігілізм більшовиків на ранніх етапах заважав такому примиренню. У цьому документі заяви XII з’їзду було потрактовано як серйозний намір більшовиків виправити помилки минулого та здолати їхні наслідки. А також заявлено, що завдяки політиці українізації Радянському Союзу вдалося взяти українців, які живуть за його межами, під свою протекцію. Таким чином, ті, хто відчував себе уповноваженим говорити від імені української нації, заявляли, що готові прийняти радянську владу, оскільки вона багато обіцяє для українців. Тож вони погоджуються саме на підставі цих обіцянок і лише доти, доки влада їх дотримуватиметься. Вони, вочевидь, мали намір укласти через цю відозву своєрідний пакт між тими, хто панує, і тими, над ким панують[355].

Режим відповів на Декларацію 66 тим, що прирівняв викладені в ній погляди до тих, які колись висловив Питирим Сорокін і пізніше засудив Ленін. Ті, хто підписав цей документ, як стверджувалося на першій сторінці видання «Вісті ВУЦВК», були «буржуазними демократами», які ставили ідею Батьківщини понад соціальний клас та революцію[356]. Це можна тлумачити в двох значеннях. Члени партії повинні бути непохитними й не піддаватися спокусі поставити національні питання вище за питання робітничого класу, тоді як люди поза партією, для яких національні інтереси мали першочергове значення, найкраще можуть їх задовольняти виключно своєю співпрацею та примиренням із радянським режимом.

Комуністів справді спокушала перспектива взяти на себе роль захисників західних українців і зробити радянську Україну магнітом для їхніх прагнень до возз’єднання нації. У 1924 році V Конгрес Комінтерну, зокрема його резолюція про національне питання в Центральній Європі й на Балканах, наказував Європейським комуністичним партіям надати повну підтримку прагненням національних меншин і замінив старий заклик на підтримку національного самовизначення на конкретніший — до «державного відокремлення поневолених народів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Югославії, Греції»[357].

Українське питання було визначено «однією з найважливіших національних проблем у Центральній Європі», вирішення якої продиктовано інтересами революції в Чехословаччині, Румунії та Польщі. Резолюція визначала, що проблема українських меншин «являє собою єдине українське національне питання, що вимагає спільного революційного рішення для всіх цих країн». А рішенням було відокремити українські території від цих країн і «приєднати їх до радянської України, а отже, і до Союзу Радянських Соціалістичних Республік»[358]. Українські національні прагнення було, вочевидь, визначено як найперспективніший засіб для прориву санітарного кордону Радянського Союзу на заході задля поширення більшовицької революції в Європі.

Представники радянських українців відгукнулися з ентузіазмом. Сергій Пилипенко, де-факто редактор «Вістей» під час хвороби Блакитного, написав редакторську статтю, у якій ішлося про Українську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, що включила б у себе всі українські території, як про «реалістичну мрію»[359]. Влас Чубар, голова уряду радянської України, пізніше заявив:

Кордон із Польщею був проведений так, що батьки мешкали по один бік вулиці як громадяни Української РСР, а їхні діти — по інший, під Польщею… Ця велика кількість українців, які живуть у ярмі капіталістичних країн, повинні навчитися від нас, що їм слід створити власний режим і вони мусять знищити штучні кордони