Читати книгу - "Серед темної ночi"

— А нащо вам? Чи не конi шукаєте?

— Авжеж, не що! — I вони почали йому розказувати про своє лихо i питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

— Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу вiн так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодiїв ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо як сказав, що нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селi та живе такий великий чоловiк, — от цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi своїм славетним ученим, чи що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими надiями пiдiйшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навiть страхом.

Увiйшли в хату — знахар мов i не чує їх, i не гляне. Несмiливо поставали бiля порога й промовили:

— Здоровi були, дядьку!

Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловiк iще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи. Тодi глянув на їх.

Глянув — i Денис одразу зрозумiв, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.

— А, здоровi, дядьки! Що скажете?

— До вашої милостi, — гостi вклонилися.

— Сiдайте та кажiть!.. Хоч я… — припинився i так пильно на обох поглянув, — i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.

Посiдали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

— Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються куми, i кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.

Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар, сiв мовчки за стiл, подумав…

— Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?

— Вона! — скрикнув Тонконоженко.

— На переднiх ногах мички бiлi?

- Їй-бо, вона! — Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.

А знахар спокiйно та байдужно казав далi:

— А другий кiнь вороний, добрий кiнь.

— Ой, добрий! — вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.

— Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.

— Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть — де! Я вже вам не пожалiю!..прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.

— Та що ж…байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар, — можна й сказати… аби було за що.

— Та я хоч i зараз ладен… Кажiть — скiльки! — поспiшавсь Тонконоженко.

— Двадцять п'ять карбованцiв положи — матимеш конi.

— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.

— А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?

— За одного сорок, а за другого сорок i три.

— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за їх не вiсiмдесят три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу дурно робити: воно й менi стоїть. Та про мене — як знаєш…

Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому вже й байдуже про Тонконоженковi конi.

Жалко було Терешковi таку силу грошей давати. Та бачив, що iнак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той i не озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стiл. Знахар мов i не глянув на них.

— Сьогоднi в нас п'ятниця… — почав казати, — так, отже, в понедiлок, як сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої конi стояти, прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.

— А як не будуть? — несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як грошi пропадуть?..

— Кажу, що будуть, то будуть, — сердито вiдказав знахар. — А коли не ймеш вiри, то хоч i назад грошi забери, — менi однаково. Тiльки вже тодi й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

— Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому конi приведеш. Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди не минеш. Чуєш?

I так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi мов поза спиною снiгом сипнуло.

Денис спитався:

— А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися — хто вiн такий є.

— Ге! Чого схотiв! Буде й того, що конi знайдуться! — одказав знахар. Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тiльки тодi вже повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити, тiльки про одно.

— Та бог з ним! Менi вже хоч би конi! — махнув рукою Тонконоженко.

Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило хоч те, що конi знайдуться.

Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати. Збираючи зiлля, дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.

— А що, клює? — спитав Гапон, увiвши гостя в хату.

— Тонконоженковi конi… Ось двадцять i п'ять… — Вiн розказав про те, як приходили Терешко з Денисом. — Двадцятка вам, а п'ять рублiв мої. Нехай вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр, — так, щоб на понедiлок на схiд сонця були там прив'язанi до того великого дуба.

— Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за дiлом, дак я, щоб тихше було, вiдiслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав за дiлом.

— Шкода… Якби ж я знав, то я б iнак якось…

— Ну, та дарма! Менi треба поїхати в город. То перекажу Ярошевi, щоб хто з його хлопцiв вивiв конi.

— Ото й добре!..

Приятелi розiйшлись.

А тим часом Денис усе думав про знахаря. Вiн не дивувався, що знахар i конi якi вгадав, i все знає,- бо через те ж вiн i знахар, що може вгадати, — а дивувався, як це конi у Чорний яр