Читати книгу - "Все королівське військо"

Ніхто й не слухав його промов, у тому числі і я. Вони були жахливі. Напхані фактами та цифрами, що їх Віллі розкопав у своїх роз’їздах по штату. Він казав: «А тепер, друзі, терпляче послухайте кілька хвилин, я наведу вам цифри»,— тоді прокашлювався, розправляв папірця, а люди зсувалися по спинках стільців і починали чистити нігті кишеньковими ножиками. Коли б Віллі додумався говорити з трибуни так само, як умів говорити з людиною віч-на-віч: палко щось обстоюючи, блискаючи викоченими очима й весь подавшись до співрозмовника, так наче вкладав душу в кожне мовлене слово,— він, можливо, й розбуркав би виборців. Та ні — він намагався відповідати своєму високому призначенню.

Поки Віллі гастролював у своїй окрузі, це не так уже й багато важило. Там на нього ще працювала ота давня історія зі школою. Він був людиною, угодною богові, про що господь дав своє знамення. Чи ж не господь завалив пожежні сходи, щоб показати, чия правда? Та коли Віллі забрався у глиб штату, на нього посипались прикрощі. Виявилося, що по тамтешніх містах та більших містечках людям байдужісінько до того, на чиєму боці господь бог.

Віллі розумів: діється щось не те,— але не розумів чому. Обличчя його змарніло, тонка шкіра начебто тугіше напнулася на вилицях, проте він не виявляв неспокою. Оце й було дивовижно. Кому-кому, а Віллі таки годилося б мати занепокоєний вигляд. Аж ні. Він скидався на людину, яка ось-ось пробудиться від сну, і виходив на трибуну з ясним, просвітленим і піднесеним виразом обличчя — такий вираз буває, коли одужуєш після тяжкої хвороби.

Проте Віллі не одужував. Його вразила безнадійна політична анемія.

Він не міг збагнути, в чому річ. Так іноді людину морозить, а вона гадає, що це просто раптом змінилася погода, й дивується, чому не трусить і інших. І, мабуть, саме потреба людського тепла приводила його до мене в номер пізно ввечері, коли кінчалися промови та потиски рук. Він сидів якусь часинку, поки я випивав трохи на сон грядущий, сидів здебільшого мовчки, і тільки раз у Моррістауні, де його прийняли так, що гірше нікуди, він, як звичайно, помовчавши, зненацька спитав:

— Що ти скажеш про мої справи, Джеку?

Запитання було з тих, що викликають замішання, як-от: «Ви гадаєте, моя дружина не зраджує мене?» або «А ви знаєте, що я єврей?» — і викликають замішання не тому, що на них однаково важко сказати правду чи збрехати, а тому, що тебе взагалі про таке запитують. Але я відповів йому:

— Як на мене, то все йде добре, дуже добре.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він.

— Авжеж,— відказав я.

Він з хвилину пожував це, тоді проковтнув. А потім сказав:

— Здається, сьогодні мене слухали не дуже уважно. Особливо коли я намагався пояснити свою податкову програму.

— Мабуть, ти забагато їм пояснюєш. Це переобтяжує їхні мозкові клітини.

— А мені здавалося, їм цікаво буде почути про податки,— зауважив Віллі.

— Ти надто розводишся. Кажи тільки, що збираєшся притиснути товстосумів, а всі інші розумування відкинь.

— Що нам потрібно, то це зрівноважена податкова політика. На сьогодні співвідношення між прибутковим податком і загальним доходом штату таке, що…

— Еге ж,— сказав я,— я чув твою промову. Але їм начхати на це співвідношення. Ні, ти примусь їх плакати, примусь сміятися, переконай їх, що ти такий же нікчемний грішник, як і вони, або що ти сам господь усемогутній. Або ж роздрочи їх. Нехай хоч на тебе розлютяться. Тільки виведи їх із заціпеніння, байдуже чим і як,— і вони полюблять тебе й потягнуться за тобою. Ущипни їх там, де боляче. Вони ж мов неживі, майже всі, ось уже років двадцять неживі. Де там, дружини їхні стали беззубі й безформні, шлунки вже не приймають питва, і в бога вони давно не вірять, от ти й розбуркай їх, хай знов відчують себе живими людьми. Бодай на півгодини. Для цього ж вони й приходять. Кажи їм що завгодно. Але, бога ради, не пробуй наставляти їх на розум.

Знесилений цією промовою, я відкинувся на ліжку, і Віллі мав час обміркувати мої слова. Він сидів незворушно, зі спокійним і ясним обличчям, але, здавалося, досить прислухатись — і почуєш, як у нього в голові тупають оті ноги, як замкнена там істота ходить сюди-туди. Нарешті він розважливо мовив:

— Атож, я знаю, так вважають і інші.

— Ти ж не вчора на світ народився,— сказав я, раптом розсердившись на нього.— І не був глухий і німий весь той час, поки сидів у мейсонській окружній управі, дарма що потрапив туди з ласки Пілсбері.

Він кивнув головою.

— Еге ж, я чув такі розмови.

— Всі про це говорять,— докинув я.— Тут нема чого приховувати.

Тоді він запитав:

— По-твоєму, це правда?

— Чи правда? — перепитав я, адресуючи це запитання переважно собі самому, і відповів: — Та біс його знає. Але начебто так.

Він посидів ще хвилину, потім підвівся, сказав «на добраніч» і пішов до себе. Невдовзі я знов почув за стіною його ходу. Я роздягся й ліг у ліжко. Одначе хода не затихала. А Велемудрий Наставник лежав собі, дослухався до того тупання і думав: «Той недотепа силкується вигадати якийсь жарт, щоб завтра в Скідморі примусити публіку сміятися».

Велемудрий Наставник не помилився. Кандидат і справді утнув у Скідморі жарт. Але нікого не розсмішив.

І в тому ж таки Скідморі, після зустрічі Віллі з виборцями, я сидів у кабінці грецького ресторанчика за чашкою кави, щоб заспокоїти нерви, сховатися від натовпу, від усього того галасу, від духу скупчених тіл і від цікавих очей, коли туди зайшла Сейді Берк, кинула поглядом по залі і, помітивши мене, підійшла й сіла навпроти.

Сейді була з нових друзів Віллі, проте я знав її вже давно. Коли вірити чуткам, ще ближча дружба пов’язувала її з таким собі Сен-Сеном Паккетом. Він вічно жував сен-сен, щоб приємно пахло з рота, мав велику вагу — і з суто фізичного, і з політичного погляду,— і колись (та, мабуть, і тепер) приятелював із Джо Гаррісоном. Дехто гадав, що саме Сен-Сен перший подав блискучу ідею використати Віллі Старка як манекен у передвиборній кампанії. Сейді була надто гарна для Сен-Сена, хоч зовнішність він мав