Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Це їй личить, бо гарно пасує до теперішнього її віку, становища та робить обличчя шляхетно витонченим. Ввійшла у вік розквітлої жіночності, а тому чітко знала, що саме личить їй найдужче і що робить її ще привабливішою. Спокійна впевненість жінки, яка знає собі ціну і нізащо не дозволить модним тенденціям зробити з себе посміховисько.

Анна витягнула з несесеру оправлену в срібло щітку для волосся та почала розчісуватися. Звичні рухи не лише заспокоювали, але й повертали самовладання. На мить Анна зупинилася і знов уважніше придивилася до свого відображення в дзеркалі. Навіть при невиразному світлі свічки могла цілком чітко роздивитися кожну рисочку обличчя. Цікаво, а що залишилося в ній від тієї невинної дівчинки, якою вона була тоді, коли мешкала в Жовкві у тітки? Таємно закохалася в Адама, вмирала від кохання до нього, а зараз самій не віриться, що в такий юний вік не побоялася занапастити собі життя і стала коханкою одруженого чоловіка.

Анна ще раз провела щіткою по волоссю. Понад десять років минуло відтоді, як вона виїхала з Жовкви. За цей час стільки всього пережила, що людина мала б змінитися до невпізнання, натомість із дзеркальної поверхні на неї дивиться майже така сама жінка, якою вона була колись. Навіть у погляді не з’явилося втоми чи розчарування. Лише побільшало самовладання і впевненості у власних силах. Та й зовні вона досі гарна. Але чи потрібна тепер їй ця краса? Лише життя ускладнює. Анна кинула в дзеркало ще один замислений погляд і відвернулася. Пусте все це. Головне, що в неї є діти, родина, подруга для душі, становище в товаристві, великий маєток, господарка, маленькі родинні радощі і… музика.

Після смерті Адама потроху почала знову сідати за фортепіано і повертатися у світ музики та мелодій. Фортепіано колись належало Анелі, проте зараз її це не лякало, як раніше. Навпаки, допомагало примиритися з минулим і ніби творило місток, який пов’язував її теперішнє життя з часом, коли їхнє з Адамом кохання лише зароджувалося, а Анеля ще була жива.

Життєва драма об’єднала їх усіх в єдине ціле, і ділити їм тепер було нічого. Смерть розділила так, що не залишилося нічого з колишньої ворожнечі та конфліктів. А музика? А музика не винна в тому, що творять люди. Вона вічна. Звісно, грати на фортепіано Анна тепер могла лише для власного задоволення, і про жодні серйозні здобутки не йшлося, проте музика дарувала втіху, і цього їй наразі вистачало. Однією приємністю більше.

Власне становище в товаристві теж тішило. Як удова заможного шляхтича мала значно більше свободи, привілеїв і можливостей, аніж раніше. Не мусила ні перед ким звітувати, не було кому обмежувати її волю і не мала озиратися щомиті на те, як сприйме її діяльність чоловік. Навіть важливі рішення приймала тепер сама. А кохання? Воно вже було. Напевно, двічі таке сильне кохання людині не дається. Змирилася. Анна ще раз ніжно глянула на сина, поправила ковдру, яка сповзла трохи вбік, і відкрила маленькі ніжки. Трохи постояла, тоді підійшла до дзеркала, зосереджено глянула на своє відображення. Хай там як, а почуватися гарною теж приємно. Навіть заради того, щоб позбутися зайвих чоловічих домагань, не хотіла б втратити привабливість. Гарній жінці, звісно, важче жити, проте краса дарує впевненість у собі, з нею значно цікавіше життя, різноманітніші враження і… Зрештою, там дасться чути. Від хорошого голова не болить.

Кількома рішучими рухами Анна заплела довге волосся в акуратну косу, ще раз оцінююче глянула на себе в дзеркало, усміхнулася, загасила свічку і напотемки обережно пробралася до ліжка.

Розділ 6

Ранок завітав до Анни з радісним щебетом птахів за вікном, із затишком чистої постелі й приємним запахом свіжої випічки та кави з кухні.

Задоволено потягнувшись, Анна перевернулася на інший бік, позіхнула і знов почала провалюватися в сон.

– Анно, прокидайся! – раптом почула вона голос тітки, яка саме цієї миті заходила до кімнати і доволі голосно гримнула дверима. – Всі в домі давно на ногах, а ти досі в ліжку. Я тебе не підганяю, але сонце височенько.

Тітка підійшла до ліжка, на якому спала небога, і присіла біля неї на постіль.

– Ще трохи поспиш – і доведеться не снідати, а відразу обідати.

Вона торкнулася рукою плеча Анни, але та тільки ледь поворухнулася і не розплющила очі.

– Бачу, зовсім ти відвикла там у себе вдосвіта вставати. – Тітка підвелася з ліжка і попрямувала до вікна. – Вже й діти попрокидалися, а ви з Адасем спите. Що твої діти люблять на снідання їсти?

– А яка то година? – Анна насилу розплющила очі й спробувала виборсатися з-під ковдри. – Це що, вже полудень? Вона сіла на ліжку і рукою ледь відхилила вбік балдахін, який закривав від неї частину кімнати. Тоді примружилася, бо саме цієї миті тітка різко розсунула штори на вікні – і Анну засліпило яскраве сонячне світло, яке увірвалося до кімнати разом зі звуками вулиці.

– О Боже, цьоцю, ціхо. Ще Адася мені налякаєте. Спить дитина.

Вона озирнулася на сина. Той спав і блаженно усміхався вві сні, лише від різкого звуку на якусь мить затремтіли повіки під довгими темними віями і він повернув голову на інший бік.

Анна перевела погляд на тітку.

– Давно малі попрокидалися? Я так розумію, що ще не їли. – Вона потягнулася за дезабільє,[36] яке лежало на кріслі при ліжку і накинула його на плечі. – Щось мені вчора вночі не засиналося, то сьогодні проспала. І навіть малий не розбудив мене. Уявляєте? Цілу ніч не просинався. Певно, змучився з дороги. Анна ніжно глянула на сина, поправила балдахін над ліжком так, щоб сонце не світило дитині в обличчя, і повернула голову до тітки.

– Нехай Адась трохи поспить. Добре? Чемнішим у дорозі буде.

Вона солодко позіхнула, вдоволено потягнулася, проте відразу зиркнула на тітку і прикрила рот долонею.

– Перепрошую. Таки не виспалася. Тітка слабо усміхнулася.

– Панькаєшся ти з сином, Анно. Дивися, потім перевиховувати доведеться. – Вона глянула на Адася, який солодко спав, порозкидавши вбік ручки, і знову усміхнулася. – Але він у тебе добра дитина, і до Адама дуже подібний. Нехай росте здоровий.

Поводитися тітка намагалася звично, проте виглядала задуманою і дещо розгубленою.

– Цьоцю, що з вами? – Анна намацала ногою капці, взула їх і підвелася. – Переживаєте через те, що Марися їде з дому? Не бійтеся. У мене їй буде добре. Затоваришує з моїми дівчатками, чогось у них навчиться, виведу її в