read-books.club » Сучасна проза » Найкраще в мені 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкраще в мені"

102
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкраще в мені" автора Ніколас Спаркс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 84
Перейти на сторінку:
достатньою причиною, аби на серці їй було дуже неспокійно.

* * *

Довсон чекав у тіні магнолії, доки Аманда заховає телефон у сумочці. Йому здалося, наче її обличчям промайнув смуток, та коли вона поправила ремінь на плечі, вираз обличчя знову стало важко прочитати.

Як і він, вона була вдягнена у джинси, і коли він вирушив їй назустріч, то помітив, як бірюзова блуза підкреслює колір її очей. Замислена, вона привіталася лише упізнавши його:

— Здоров, — мовила вона й широко посміхнулася. — Не чекала тебе тут зустріти.

Довсон ступив на ґанок, спостерігаючи, як вона провела рукою по волоссю, зібраному в охайний кінський хвіст.

— Хотів трішки води купити перед зустріччю.

— Не кави? Дарма, тут кава найліпша в усьому місті.

— Я вже поснідав.

— А був у Ірвіна? Так туди колись ходив, як додому.

— Ні, просто поснідав там, де зупинився. Сніданок входить у вартість номера, та й в Еліс усе було готове.

— Еліс?

— Та просто одна супермодель, яка зовсім випадково володіє готелем. Вона не варта ревнощів.

Аманда розсміялася:

— Ага, звісно. Як минув твій ранок?

— Добре. Добре пробігся, роздивився, що тут змінилося і як.

— І?

— Та наче з машини часу вийшов. Почуваюся, як Майкл Фокс у «Назад у майбутнє».

— Це одна з принад Орієнтала. Коли ти тут, легко вдавати, що за межами міста немає нічого, і всі проблеми просто розчиняються в повітрі.

— Ти звучиш так, наче з реклами Торгової палати зістрибнула.

— А це одна з моїх принад.

— Одна з багатьох, я певний.

Коли він сказав це, вона знов була вражена пильністю його погляду. Вона не звикла до того, щоби її так уважно роздивлялися — навпаки, часто почувала себе невидимкою, займаючись своїми нескінченними звичними справами. Та перш ніж вона встигла прийти до тями, він кивнув у бік дверей:

— Я все-таки заскочу за водою, якщо ти не проти.

Він зайшов усередину, й зі свого пункту спостереження Аманда побачила, як та двадцяти-з-чимось-літня бариста щосили намагалася не витріщатися на нього, ідучи до холодильника. Коли Довсон наблизився до каси, дівчина швиденько оглянула себе в дзеркалі, а тоді по-товариськи посміхнулася йому на касі. Аманда швидко відвернулася, щоби ніхто не упіймав її на підгляданні.

За хвилину Довсон повернувся, досі розмовляючи з дівчиною за касою. Аманда доклала усіх можливих зусиль, щоби не видати себе, і вони удвох мовчки, не домовляючись, пішли з ґанку кав’ярні навмання, зрештою опинившись на березі, звідки можна було ліпше розгледіти пришиб.

— Та дівчина за касою загравала до тебе, — поділилася вона спостереженням.

— Вона просто повелася по-дружньому, — знизав плечима Довсон й відкрутив пляшку. — Я й не помітив нічого такого.

— Як можна було не помітити?

— Голова була зайнята дечим іншим.

Його інтонація передбачала якесь продовження, і Аманда чекала, що він скаже далі. Довсон перевів погляд на човни, що вишикувалися уздовж пришибу, заколисані річковими хвилями.

— Бачив Ейбі ранком, — нарешті вимовив він. — Коли вийшов на пробіжку. Від згадки про Довсонового брата в Аманди похололо серце.

— Ти певний, що це був він?

— Він же мій кузен.

— І що трапилося?

— Нічого.

— Це ж добре, правда?

— У цьому я поки що не впевнений. Аманда напружилася:

— Тобто?

Довсон відповів не одразу — натомість відпив води з таким виразом, що Аманда майже почула, як в його голові обертаються коліщатка думок.

— Тобто мені треба якнайменше світитися, доки я в місті. Якщо не вийде, то доведеться діяти відповідно до обставин.

— Може, вони нічого й не робитимуть.

— Може. Поки що все добре, еге ж? — він закрутив пляшку й змінив тему.

— Як гадаєш, що нам скаже містер Теннер? Він говорив дуже загадково, коли телефонував. Нічого не розказав про похорон.

— Мені теж нічого не сказав. Ми з мамою саме про це сьогодні говорили.

— Правда? Як у неї справи, до речі?

— Вона була трохи засмучена, бо пропустила бридж минулого вечора. Але задля компенсації була така ласкава змусити мене піти з нею на вечерю до її подруги сьогодні увечері.

Довсон посміхнувся:

— То… це означає, що до вечері ти вільна?

— А що? Ти щось задумав?

— Не знаю. Дізнаймося спочатку, що для нас приготував містер Теннер. До речі, час уже йти. До його контори десь квартал.

Аманда щільно закрила горнятко кришкою, і вони рушили вулицею, намагаючись триматися тіні.

— Пам’ятаєш, ти запитав дозволу пригостити мене морозивом? — запитала вона. — Тоді, коли ти вперше заговорив до мене.

— Пам’ятаю, як здивувався, коли ти погодилася.

На цю репліку вона не відреагувала і повела собі далі:

— Ти повів мене до кав’ярні при аптеці [10], до тієї, де старомодний фонтан і довжелезна прилава, і ми обоє з’їли по коктейлю з морозива й гарячого шоколаду. Морозиво, яке там готували, було найліпшим з усіх, що мені випало скуштувати. Досі не віриться, що тієї аптеки більше нема.

— А коли її закрили, до речі?

— Не пам’ятаю. Може, років п’ять чи шість тому. Просто якось я приїхала і помітила, що її більше немає. І я трохи той, засмутилася. Колись, коли діти були малі, водила їх туди, і вони завжди були від того щасливі.

Він спробував уявити, як Аманда з дітьми сидить у старій аптеці, але не міг добрати, як би вони виглядали. Чи схожі вони на неї, чи, може, успадкували батькові риси? Чи вони такі ж пристрасні, як вона, чи такі ж щирі й щедрі?

— Як гадаєш, твої діти були б тут щасливі? — запитав він.

— Доки були б малі — так. Це гарне місто, тут купа місцин, щоби гратися й блукати. Та коли виросли б, то усвідомили, як Орієнтал їх обмежує.

— Так само, як ти?

— Ага, — погодилася Аманда, — так само, як я. Не могла дочекатися переїзду. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я подавала документи до Нью- Йоркського університету й до Бостонського коледжу — просто, щоб побачити великі міста.

— Як я міг забути? Вони були так далеко…

— Так, ну і… мій батько вчився в Університеті Дюка, і я зростала на його історіях про ті часи, дивилася матчі їхньої команди по телевізору. Гадаю, якби вступила до декількох коледжів, окрім цього, то навчатися б все одно пішла туди, інакше й бути не могло. І виявилося, що я вчинила правильно, бо отримувати знання там одне задоволення, я знайшла там купу друзів і подорослішала за час навчання. Крім того, не впевнена, що мені сподобалося б в Нью-Йорку чи Бостоні. Усе-таки у серці я дівчинка з маленького містечка. Мені подобається засинати під співи цвіркунів.

1 ... 29 30 31 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкраще в мені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкраще в мені"