Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

н. е., але щонайменше одну рослину (мак і, можливо, овес та деякі інші) було одомашнено на місці. Ареал дикого маку обмежується прибережними територіями Західного Середземномор’я. Макове насіння не знаходили під час розкопок стоянок ранніх рільничих громад у Східній Європі та Південно-Західній Азії; воно вперше з’являється на стоянках ранніх рільників у Західній Європі. На відміну від маку дикі предки більшості культурних рослин і свійських тварин із Південно-Західної Азії не ростуть і не водяться у Західній Європі. Тож, найправдоподібніше, харчове виробництво не розвинулося в Західній Європі незалежно, а було започатковане тут занесенням доместикатів із Південно-Західної Азії. Внаслідок виникли західноєвропейські рільничі суспільства, які одомашнили мак, котрий згодом поширився на схід уже як культурна рослина.

Інший регіон, де місцеве одомашнення, мабуть, відбулося під впливом прибуття основоположних культур із Південно-Західної Азії, — долина Інду в Південній Азії. Найдавніші рільничі громади цього регіону в VII тисячолітті до н. е. вже використовували пшеницю, ячмінь та інші культури, що їх раніше було одомашнено в Родючому півмісяці, а тоді, поза сумнівом, занесено через Іран у долину Інду. Лише пізніше в рільничих спільнот долини Інду з’явилися доместикати, які походили від місцевих видів Південної Азії, як-от горбата корова та сезам. В Єгипті історія харчового виробництва також розпочинається в 6 тисячоріччі до н. е. у зв’язку з прибуттям культурних рослин із Південно-Західної Азії. Пізніше єгиптяни одомашнять сикомор і місцевий овоч — чуфу.

Те саме можна сказати про Ефіопію, в якій довгий час культивували пшеницю, ячмінь та інші культури, занесені з Південно-Західної Азії. Крім цього, ефіопи одомашнили низку місцевих диких видів, які досі зустрічаються тільки в самій Ефіопії, але один із них (кавовий біб) поширився по всьому світу. Однак поки що не відомо, коли ефіопи почали культивувати ці місцеві рослини — до чи після занесення комплекту доместикатів із Південно-Західної Азії.

Якщо говорити про ці та інші регіони, де харчове виробництво спиралося головно на занесені з інших місць основоположні культурні рослини, постає питання: чи перейняли місцеві мисливці-збирачі вирощування цих основоположних культурних рослин від сусідніх рільничих народів, а відтак самі стали рільниками? Чи натомість основоположний комплект занесли рільники-загарбники, котрі завдяки ньому змогли еволюційно переважити місцевих мисливців, винищивши, витіснивши або розчинивши їх у своєму набагато чисельнішому суспільстві?

Найвірогідніше, що в Єгипті події розгорталися за першим сценарієм: місцеві мисливці-збирачі попросту доповнили свій раціон, що складався з диких рослин і тварин, доместикатами та рільничими й скотарськими методами Південно-Західної Азії, а тоді помалу відмовилися від дикорослого харчу. Тобто почин харчовому виробництву в Єгипті поклали чужоземні рослини й тварини, а не чужоземний народ. Те саме, вочевидь, сталося на атлантичному узбережжі Європи, де місцеві мисливці-збирачі впродовж багатьох сторіч переймали південносхідноазійську вівцю та злаки. У Кап- ській провінції Південної Африки місцеві мисливці-збирачі з народу кой стали скотарями (але не рільниками), перейнявши вівцю і корову із північніших регіонів Африки (а в кінцевому підсумку — із Південно-Західної Азії). Аналогічно корінні американські мисливці-збирачі південного заходу США помалу стали рільниками, запозичивши мексиканські культурні рослини. В цих чотирьох районах не зустрічаємо жодних або майже жодних доказів одомашнення місцевих рослин або тварин на світанку харчового виробництва, але разом із тим жодних або майже жодних слідів заміщення населення.

На протилежному полюсі перебувають регіони, де харчове виробництво, поза сумнівом, розпочалося з раптового прибуття чужинців, а разом із ними — чужоземних культурних рослин і свійських тварин. Причина нашої впевненості полягає в тому, що це прибуття відбувалося в Новий час і стосувалося письменних європейців, котрі в своїх численних нотатках описали, що відбувалося. До таких регіонів належать Каліфорнія, північно-західне узбережжя Північної Америки, аргентинські пампаси, Австралія та Сибір. Донедавна ці регіони заселяли мисливці-збирачі — корінні американці в перших трьох випадках та австралійські аборигени й корінні сибіряки в останніх двох. Цих мисливців-збирачів винищили, заразили, вигнали і переважно замістили прибулі європейські рільники і скотарі, котрі принесли із собою власні культурні рослини, тож після прибуття не одомашнювали ніяких місцевих диких видів (крім горіха макадамії в Австралії). У Капській провінції Південної Африки європейці зустрілися не лише із мисливця- ми-збирачами кой, а й зі скотарями кой, котрі вже володіли одомашненими тваринами (але не рослинами). Результат був той самий — започаткування рільництва, опертого на завезені ззовні культурні рослини, відмова від одомашнення місцевих видів і характерне для сучасної епохи масове заміщення населення.

Ба більше, та сама модель раптового започаткування харчового виробництва, опертого на доместикати із деінде, та різкого заміщення населення, схоже, неодноразово повторювалася в багатьох регіонах у доісторичну епоху. Через відсутність письмових свідчень докази таких доісторичних зрушень доводиться шукати в матеріалах археології та лінгвістики. Є кілька доведених випадків, коли не виникає сумнівів з приводу заміщення населення через те, що новоприбулі виробники харчу помітно відрізнялися своїм скелетом від мисливців-збирачів, яких вони замістили, і те, що вони занесли до регіону не тільки культурні рослини та свійських тварин, а й гончарні вироби. У подальших розділах буде описано два найявніших приклади: австронезійську експансію із Південного Китаю на Філіппіни та Індонезію (розділ 17) та експансію банту через Субекваторіальну Африку (розділ 19).

Південно-Східна та Центральна Європа демонструють аналогічну картину раптового початку харчового виробництва (опертого на рослини та свійських тварин із Південно-Західної Азії) і гончарства. Цей початок також, напевно, супроводжувався заміщенням давніх греків і германців новими греками й германцями — так само, як давні поступилися новим на Філіппінах, в Індонезії та Субекваторіальній Африці. Однак скелетні відмінності між мисливцями-зби- рачами і рільниками, котрі витіснили їх, були менш помітні в Європі, ніж на Філіппінах, в Індонезії та Субекваторіальній Африці. Тож докази на користь зміни населення в Європі менш переконливі й менш прямі.

Коротко кажучи, лише кілька регіонів світу розвинули харчове виробництво самостійно; до того ж зробили вони це в дуже різний час. Із цих перших регіонів мисливці-збирачі деяких сусідніх земель самі перейняли харчове виробництво, тоді як народи інших прилеглих теренів були заміщені загарбниками, що прибули з регіонів зародження харчового виробництва — знов-таки в дуже різний час. Нарешті народи деяких екологічно придатних для харчового виробництва районів ані самі розвинули, ані перейняли рільництво або тваринництво в доісторичні часи; вони виживали як мисливці-збирачі, аж доки сучасний світ не ввірвався в їхнє життя. В такий спосіб регіони, в яких відбувся ранній старт харчового виробництва, тим самим здійснили ранній старт на шляху до рушниць, мікробів і сталі. Такі відмінності між регіонами призвели до довгої низки зіткнень між імущими й неі- мущими народами історії.

Як пояснити