Читати книгу - "Гніздо Кажана"

негода. Гримало так, що гасли лампади, дерева виривало з корінням, а вітер завивав, мов то всі сили пекла вирвалися на волю й волали страшно, зібравшись під стінами обителі. Муторно та страшно було братії пережити ту ніч, й вони не поснули, зібралися у трапезній та промолилися до самого ранку.

Не було серед них одного лиш ченця — Антонія.

А вранці зник він з обителі.

Єгумен настрашився, що чи не самогубством він покінчив життя своє молоде, почав усилено молитися за заблукалу свою вівцю, котру не спромігся врятувати, й плакав гірко за сиротою тим дивним. А Антоній за тиждень з’явився в Лубнах — з’явився пишним та заможним паном. Придбав великий маєток під містом і перш за все запросив на гостину до себе купця Стоянова з чарівною донькою. Та запросив їх уже не вбогий чернець Антоній і не сирота Данило Кажан, котрий після смерті матері постукався до монастиря в латаній, грубій сорочці. Ні, господарем маєтку був ясновельможний пан Данило Миронович Кажановський, вдягнений не в стару чернечу рясу, а в шовки та оксамити, й у котрого від бідного ченця Антонія полишилася тільки врода, могутня постать та ті вогняні, пронизливі чорні очі.

Красуня Марфа Стоянова, котра раніш презирливо відвертала від нього чарівне своє рум’яне личко, вмить, мов причаклована, закохалася, а Прокіп Стоянов, що давно мріяв віддати доньку за значного багатія, без вагань благословив її на шлюб з Кажановським.

Колишній чернець, котрий порушив обітницю чернецтва та невідомо як перетворився за один тиждень на надзвичайно заможну людину, тепер мало чим нагадував мовчазного того Антонія. Видавалося, що наче й одна то людина полишалася — й лицем вродливим, й постаттю могутньою, й гривою чорного, мов ніч, волосся, але в той же час мов іншим він зробився, геть іншим, й відразу не розібрати було, в чому саме полягалася та різниця. Та придивившись уважніше, можна було помітити й новий, жорсткий вираз його вродливого обличчя, й голос, котрий лунав раніш так рідко, а зараз звучав у всіх кутках, здавалося, будинку, заповзято наказуючи чи лаючи когось із челяді. Та особливо змінилися й без того дивакуваті його очі. Вогонь, що бачився в них раніш, тепер запалав просто з нестерпною силою, й більше хвилини ніхто не міг витримати того погляду, що пронизував людину чи не до кісток одночасно й жаром, й невимовним холодом. Холодом таким, що людина починала від нього ніби ціпеніти, кам’яніти, отямлюючись уже дуже нескоро. Навіть набожний Стоянов почав боятися зятя, й не раз можна було почути від купця, що починає він жалкувати об тім, що віддав доню свою кохану за ту незрозумілу людину, що діяв він тоді, наче затьмарений, засліплений заможністю Кажановського, яка невідомо звідки й виникла. Й усе частіш замислювався він над походженням статків свого зятя, бідкався, та нічого не міг вдіяти, адже доня його була вже належною мужу своєму.

А Марфа Прокопівна, тепер уже Кажановська, що відчувала вона? Як жилося їй дружиною ченця-селянина, котрий стрімко витнувся до заможності, хоча ще недавно не мав за душею ані гривні поганої, а хата його розвалилася край села Мгар? Про то ніхто не знав і не відав, навіть купець Стоянов, який до тріпотіння любив доньку і якому до маєтку наїздити дозволяли вкрай рідко. Ніхто не знав життя її подружнього, тільки ж почала скоро марніти краса її пишна та квітуча, зійшов рум’янець з тугих, мов налитих, щічок, а після народження двох діток вона вже геть змарніла, схуднула, згасли очі її веселі та сяючі, пішло з них назавжди світло радощів, поступившись місцем дещо наполоханому, перестрашеному виразу. Й за якихось три роки шлюбу від колишньої реготухи, пишної та квітучої Марфи Стоянової полишилася тільки бліда, виснажена тінь, у великих очах котрої застиг незмитий часом страх. Спершу єдиною втіхою її були служби Божі, та Данило згодом заборонив їй ходити до церкви, їздити до монастиря, а коли ослухалася вона його, таки подалася до утрені, усупереч забороні Данила, то вперше торкнулися тіла її ніжного, випещеного його важкі, безжальні кулаки та шкіряний батіг. Після того в храм вона більш не ходила, й лубенці вже майже не бачили вродливої доньки купця Стоянова, котрий помер після народження свого першого онука.

Різного тоді розповідали про великий дім Кажановського. Челядь там не трималася, хоча Данило скупим не був, платня у нього за працю була високою, та все ж дівчат місцевих лякала якась муторність великого дому, коридорами порожніми й холодними котрого можна було раптом почути несподіваний стогін, що лунав, здавалося, з нутрощів самих стін, або побачити тінь, котра замелькотить то в одному кутку, то в іншому, й тоді будинком тільки й чутно було, що наляканого дівочого вереску. Та особливого страху на них наводив сам Данило, котрий міг іноді виникнути з якогось темного закутка й так позиркнути своїми вогняними очицями, що дівчата ледь не вмлівали від переляку. Похмурий, що зірвав із себе святий хрест, він віддав себе цілком у владу тих сил, котрі подарували йому статок та шлюб із Марфою. У його розкішному будинку неможливо було віднайти навіть маленького образу Христа, чи Богородиці, чи котрого святого, він ніколи не хрестив чола та назавжди забув дорогу до святого храму, й одна лиш згадка про монастир, у котрому прожив стільки літ і був пострижений у ченці, викликала у нього такі напади люті, що страшно було й поглянути. Друзів він не мав, із місцевим товариством не водився, сам у гості не ходив і нікого до себе не запрошував, перетворившись майже на відлюдька, в очі котрого було так лячно дивитися.

А кохання те його палке до красуні Марфи, заради котрого ступився він на хибку дорогу знання з нечистою силою, заради котрого не пожалкував він і душі своєї безсмертної, воно якось притупилося з часом, а потім й узагалі зниклося, як і не було його зовсім, як і не блукав він, геть закоханий у Марфу, сновидою монастирським дворищем… Не було в нім уже ні тріпотіння поряд неї, ні ніжності, часто поряд неї замислювався про щось своє, байдужий геть до тої, за одну посмішку котрої не пожалкував себе. Інші сили тепер володіли його серцем та душею, й дуже скоро вже все місто перемовлялося пошепки, що Кажановський заробився справжнім чаклуном. Чого тільки тоді не навигадувала багата людська уява, й не до кінця відомо, що там було правдою, а що буявою вигадкою місцевих жителів, та безперечним полишалося одне