Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— О, клас! — прошепотіла Леслі поруч зі мною. — Тепер вона стане прозорою?

Хоча леді Аріста змалечку втовкмачувала нам, що нам жодним чином не слід обговорювати те, що діється в нашій родині, зі сторонніми людьми, я вирішила проігнорувати цю заборону для Леслі. Зрештою, вона ж найкраща моя подруга, а кращим подругам нема чого ховати одна від одної.

У Шарлотти вперше, відколи я її пам'ятаю (тобто практично все життя), був майже безпорадний вигляд. Але натомість я знала, що треба робити. Тітка Гленда частенько вбивала це мені в голову.

— Я відведу Шарлотту додому, — сказала я містерові Вітмену й підвелась. — Якщо ви не проти.

Містер Вітмен не зводив очей із Шарлотти.

— Як на мене, гарна ідея, Ґвендолін, — сказав він. — Одужуй, Шарлотто.

— Дякую, — відказала Шарлотта. Дорогою до дверей вона трохи заточилася. — Ти йдеш, Ґвенні?

Я поквапилася підтримати її під руку. Вперше в присутності Шарлотти я бодай трохи заважила у власних очах. Це було гарне почуття — задля різноманіття виявитися їй потрібною.

— Неодмінно набери мене і все розкажи, — шепнула слідом нам Леслі.

За дверима безпорадність Шарлотти де й поділася. Вона навіть мала намір забрати речі зі своєї шафки!

Але я міцно тримала її за рукав.

— Облиш це, Лотто! Нам треба якнайшвидше потрапити додому. Леді Аріста сказала…

— Воно знову пройшло, — пояснила Шарлотта.

— Ну то й що? Все одно це може статися будь-якої миті. — Шарлотта дозволила повести себе в інший бік. — Де моя крейдочка? — На ходу я нишпорила в кишені своєї куртки. — Ага, ось вона. А ось і мобільник. Мені зателефонувати додому? Тобі не страшно? Ох, дурне питання, вибач. Я хвилююся.

— Дарма. Ні, мені не страшно.

Я скоса глянула на неї, щоб перевірити, чи каже вона правду. Шарлотта посміхалася своєю зарозумілою посмішкою Мони Лізи, що й не збагнеш, що ж вона відчуває насправді.

— Мені зателефонувати додому?

— І що це дасть? — відповіла Шарлотта питанням на питання.

— Я просто думала…

— Давай краще думатиму я, — перервала вона мене.

Збігаючи удвох кам'яними східцями, ми поминули нішу, в якій завжди сидів Джеймс. Угледівши нас, він миттю підвівся, але я йому тільки посміхнулася. Проблема Джеймса полягала в тому, що його не бачив і не чув ніхто, крім мене.

Джеймсом звали привида. Тож я не наважувалася розмовляти з ним при чужих. Тільки для Леслі я зробила виняток. Вона ні на секунду не засумнівалася в тому, що Джеймс існує. Леслі вірила мені беззастережно, і саме тому, між іншим, вона й була моєю найкращою подругою. Леслі страшенно шкодувала, що не може бачити й чути Джеймса.

Натомість мене це неабияк тішило, бо ж перше, що сказав Джеймс, уздрівши Леслі, було: «Ой леле! У бідолашки більше ластовиння, ніж зірок на небі! Якщо вона негайно не почне втирати лосьйон для відбілювання, то ніколи не знайде собі пару!»

— Спитай його, чи не закопав він, бува, де-небудь скарб, — бовкнула Леслі, щойно я їх познайомила.

Як на те, скарбу Джеймс ніде не закопував. Мало того, він образився, що Леслі приверзлося, ніби він на таке здатен. А ще Джеймс щоразу надувався, як індик, коли я вдавала, що не помічаю його. Взагалі образитись йому було — як дурному з гори бігти.

— Він прозорий? — поцікавилася Леслі, стрівши його вперше. — Чи чорно-білий?

Ні, зовні Джеймс був, власне кажучи, ні з лиця, ні з росту. Хіба що лахи теліпалися.

— Ти можеш бачити крізь нього?

— Не знаю, ніколи не пробувала.

— То спробуй зараз, — запропонувала Леслі.

Але Джеймс заприндився: про те, щоб дивитися крізь нього, годі було й думати.

— Що значить «привид»? — обурився він. — Джеймс Оґаст Переґрін Пімплботтом, спадкоємець чотирнадцятого графа Гардсдейла, не дасть нікому себе паплюжити, хай навіть ідеться про маленьке дівча.

Як і багато інших привидів, він не хотів визнати, що вже ніяка не людина. До того ж Джеймс не міг згадати, що помер. Одне одного ми знали вже п'ять років, з мого найпершого дня у середній школі Сент-Леннокса, але Джеймсові здавалося, що спливло всього кілька днів, відколи він у клубі зі своїми друзями грав у карти і перетирав язиком коней, мушки й перуки (він носив і те, й інше — і мушки, і перуку, проте виглядав у них краще, ніж можна собі уявити). А те, що я за час нашого знайомства на двадцять сантиметрів виросла, в мене налилися груди і на зубах з'явилися брекети, а тоді брекети зникли, — це він уперто легковажив. Як і ту обставину, що міський палац його татуся давно перетворився на приватну школу з водогоном, електрикою і центральним опаленням. Єдине, що він коли-не-коли зауважував, була довжина спідниць нашої шкільної форми. Очевидно, побачити жіночі литки й кісточки в його час щастило рідко.

— Не надто чемно з боку пані не привітати пана вищого рангу, міс Ґвендолін, — закричав він цього разу, як завжди, ображений тим, що я недоділила йому уваги.

— Даруй, але нам ніколи, — відказала я.

— Якщо можна вам чимось прислужитися, то я готовий до ваших послуг, — Джеймс причепурив мереживо на вилозі рукава.

— Ні, дуже дякую. Нам треба якнайшвидше потрапити додому. — Наче Джеймс міг чимось прислужитися! Він не міг навіть відчинити двері. — Лотті недобре.

— Ох, мені дуже шкода, — відгукнувся Джеймс, який мав симпатію до Шарлотти. На противагу «веснянкуватій без манер», як він зазвичай називав Леслі, Шарлотту тогосвітній шляхтич вважав «чарівною, сповненою чудесної принади». Ось і сьогодні він сипав улесливі компліменти. — Будь ласка, передай їй мої найкращі побажання. І скажи, що вона сьогодні знову гожа, як весна Божа. Трохи бліда, але чарівна, як ельф.

— Я їй передам.

— Припини розмовляти зі своїм уявним другом, — буркнула Шарлотта. — Інакше коли-небудь потрапиш у божевільню.

Ні, нічого я їй не передаватиму. Вона й без того дметься, як жаба проти вола.

— Джеймс не уявний, він невидимий. Це велика різниця!

— Ну, як собі знаєш, — відповіла Шарлотта. Вони з тіткою Ґлендою вважали, що я вигадала і Джеймса, й інших привидів, щоб пишнитися. Я шкодувала, що колись розповіла їм про це. Звичайно, тоді я була маленькою і навряд чи могла мовчати про горгулій[5], які оживають перед очима на причілках будівель і корчать мені всякі міни. Горгульї були кумедні, проте існували й інші привиди, темні й страшні, яких я боялася. На те, аби зрозуміти, що привиди нікому не зашкодять, мені знадобилося років зо два. Привиди можуть хіба що завдати страху.

Але не Джеймс. Він би й мухи не зачепив.

— На думку Леслі,