Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

й провалилося. Сам господар стояв на тротуарі, за машиною, і комусь телефонував, відчайдушно жестикулюючи вільною рукою. Якби злодій зараз потрапив під цю руку, йому було б ох як несолодко! На лобі в чоловіка наливалася величезна синя ґуля. Поруч із водієм, бліда від переляку, стояла дівчинка років дев’яти- десяти.

— Нівроку… — похитав головою Льоха. — Добре, що помалу їхав!

— А дівчинка, імовірно, сиділа на задньому сидінні, — припустив Миха.

Настя глибоко зітхнула:

— Цього мамонта треба обов’язково знайти. Знайти, зняти штани і відшмагати, як Сидорову козу! Щоб іншим не кортіло!

— Його треба не відшмагати, — заперечив Ватсон, — а посадити років на п’ять. Оце буде правильно!

Друзі-детективи мало не запізнилися на перший урок. Щойно зайшли до школи — у гучних коридорах задзеленчав дзвінок. Настя кинулася сходами на другий поверх, хлопці — на третій. Далі був звичайний шкільний будень, хіба що на перервах багато говорили про чорні бездонні діри на дорогах. Як виявилося, покришки з люків було знято не тільки на Інтернаціональній, а й на вулиці Паризької Комуни та ще у двох дворах, — на щастя, в них більше ніхто не провалився.

Після уроків Миха й Льоха пройшлися по тих дворах. Перший двір був схожий на той, де жили хлопці: така ж вузька дорога вздовж довгого будинку, маленький дитячий майданчик, хіба що сміттєвих баків навпроти будинку не було. Вони стояли трохи поодаль і були призначені для сміття відразу з кількох будинків. Друзі все уважно оглянули, але нічого особливого не виявили. Щоправда, на дорозі було всього п’ять люків, а покришки чомусь зняли тільки з трьох. Якби ці люки були двома крайніми поспіль, то можна було б зробити висновок, що злодіїв щось налякало. Але люки були розташовані так: відкритий, закритий, відкритий, відкритий, закритий. В іншому дворі була схожа картина. Дорога йшла відразу уздовж двох будинків, розташованих буквою «Г». Покришки з люків були зняті теж не підряд, а вибірково. Така ж картина була й на вулиці Паризької Комуни.

— Дивно… — пробурмотів Миха й почухав за вухом. — Чому з одних люків покришки зняли, а з інших ні?

— Та хто його знає? — І собі здивувався Льоха, підійшов до відкритого люка, зазирнув у темряву, прислухаючись до дзюрчання каналізаційних стоків. — От негідники… Чесне слово, перестріляв би, козлів таких!

— Що, дівчинку згадав? — запитав Мишко.

— Ага… Мала запросто загинути могла. їй просто пощастило!

— Льохо, слухай! Є ідея.

— Ну?

— У нас же в Горобинівці металобрухт приймають?

— Так. На колишній шкіргалантерейній фабриці.

— Ось! Давай туди сходимо. Поговоримо з приймальником… Може, він щось підкаже? Ми ж у цьому питанні ні в зуб ногою!

— А що? Нормальна тема! Гайда!

І друзі попрямували до колишньої шкіргалантерейної фабрики. Взагалі-то, в Горобинівці, ще років з двадцять тому, працювало кілька великих підприємств: завод з виробництва цегли, меблева фабрика, завод з виробництва будівельних матеріалів, ще якісь підприємства… Але тепер це все було у напівзруйнованому стані. Шкіргалантерейна фабрика теж була занедбана. Крізь паркан проглядалися купи металобрухту і кілька кинутих напризволяще корпусів. Уже на підході до воріт хлопці побачили огрядну тітку в шубі, яка сиділа біля ваг і читала якусь книгу.

— Добридень! — ґречно привітався Миха, Льоха ж обмежився кивком голови. — Можна у вас дещо запитати?

* * *

Майор Слісаренко обідав. На столі у пласгиковій коробочці парувала щойно розігріга гречана каша зі шматочками м’яса, апетитно виблискувало вологими рожевими боками кілька редисок, лежало печиво, стояли баночка з медом і велике горня гарячого чаю. Голодний майор гучно втягнув ніздрями ароматні запахи й узявся за ложку. І саме тієї миті, коли він підніс до відкритого рота ложку з кашею і шматочком м’яса, пролунав дзвінок. Майор похлинувся від несподіванки слиною і злісно покосився на телефон. Діватись було нікуди — дзвонили із внутрішнього номера, і це міг бути або черговий, або начальник. Ні того, ні іншого ігнорувати не бажано. Тому з неохотою, але майор слухавку все-таки взяв.

— Слухаю! — сказав він, ковтаючи слину.

— Ігоре Борисовичу! Тут зателефонувала…

І черговий розказав таке, що майорів апетит як корова язиком злизала. Він тільки перевів подих і крикнув:

— їду негайно!

За мить на столі зостались безнадійно холонути і каша з м’ясом, й ароматний чай, а майор уже мчав по сходах, наче хлопчисько, перестрибуючи сходинки з п’ятої на десяту і застібаючи на ходу формену куртку. Ще за мить жовта службова машина, лякаючи перехожих гучною сиреною, мчала Горобинівськими вулицями. Один поворот, другий… Ось і будівля колишньої фабрики шкіргалантереї. Машина на швидкості влетіла в широко відкриті ворота і, скрипнувши гальмами, стала як укопана. Майор вискочив із салону і закричав:

— Де вони?!!

Огрядна приймальниця металобрухту підбігла до Слісаренка.

— А я їх до кімнати завела… Сказала, що в документи глянути треба, і замкнула їх там! Сидять як миленькі! У-ух, паразити!!! Через них дівчинка мало не потонула в каналізації! За ґрати їх років на десять, пройдисвітів таких! Придумали ж таке: покришки красти!

Слухаючи тітку-приймальницю, Слісаренко розстебнув кобуру і дістав пістолет. Підійшов до дверей, зупинився і крикнув:

— Гей, там у кімнаті! Раджу не опиратись! Стати обличчям до стіни, руки вгору! Хто буде опиратись, стріляю на ураження! Ясно?

— Ясно!.. — з-за дверей почувся глухий голос. — Опиратись не будемо!

Слісаренко поволі повернув ключ у замку і обережно прочинив двері. У кімнатці, високо задерши руки, обличчям до стіни стояли двоє.

— Ну що, голубчики, попалися? Зараз ви за все відповісте! Ану, повертайтесь обличчям до мене!.. Що???

* * *

— Що??? — вигукнув Льоха.

— Ігор Борисович?.. — пробурмотів шокований Мишко. — Оце так номер…

— Мишко! Льохо! Ви що тут робите?

— Це що ж?.. — прошипіла приймальниця. — Та ви, виявляється, одна банда-баланда?!!

— Мовчати! — наказав їй майор. — Так, Михасю, що тут сталося?

— Та я й сам нічого не розумію, Ігоре Борисовичу! Ми з Льохою вирішили поцікавитись у приймальниці стосовно здачі-прийому металобрухту. Ну… Чи приймають ці покришки від люків… Якщо так, то на яких умовах… Чи хто здавав такі покришки… Скільки це коштує… І взагалі… А вона, — Миха кивком голови вказав на огрядну приймальницю, — завела нас сюди… Сказала, що розцінки подивитися потрібно, а сама замкнула нас на замок. А потім ви з’явилися… З пістолетом!

Льоха всміхнувся самими лише краєчками губ, а майор похитав головою:

— Ну, хлопці, ви геть тупенькі! Знайшли в кого, а головне — коли — розпитувати про такі речі! Ніно Петрівно, спокійно! Це свої хлопці! Це вони вчора дівчинку з каналізації витягли. — І знову звернувся до хлопців.

— Ну, і що ви з’ясували?

— Та