Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ну?! — продовжував наполягати старший лейтенант і ступив крок до Яни.

— Я… Я не знаю… — пробелькотіла та.

— Не тисніть на дівчинку! — майже скрикнула мама і теж ступила крок уперед, ставши між донькою і Бараболею. — Майте совість! Вона ж іще дитина!

— Гаразд… — буркнув старший лейтенант і наказав. — Поїхали!

— А Петрусь? — Мама кинулася було до тата, але тут уже сержант став між нею і татом і гру6о смикнув того за руку.

— У машину! У камері буде сидіти ваш Петрусь. Поки все не згадає!

Міліція, нарешті, поїхала, забравши із собою тата і залишивши по собі цілковитий безлад. Мама заплакала, Яна теж схлипувала, тітка Нюся обох утішала, й лише Андрійко, з головою занурившись у комп’ютерне потойбіччя, не помічав того, що коїлося в будинку.

Аж тут Яна спохопилася:

— Що ж це я? Ну, й дурепа! — І похапцем витягла з кишені мобільний телефон.

***

Миха блукав інтернетом. Ще б пак! Це ж тільки початок серпня. Канікули, щоправда, вже перетнули свій екватор, але до кінця ще далеко. Сьогодні він встав аж по дев’ятій, а остаточно прокинувся лише на кухні, випивши горнятко гарячого чаю і з’ївши медове печиво. Опісля він потягнувся ліниво, крекнув на додачу й пішов до своєї кімнати повисіти в інтернеті. І тут задзвонив телефон. Телефонувала Яна.

— Михасю! Біда! — почув він у слухавці. — Тата міліція забрала.

— Не зрозумів… чийого тата?..

— Мого тата! — уточнила Яна і заскиглила в слухавку.

— За що? — здивувався Миха.

— За фальшиві гроші.

— Що за нісенітниці? Так… спокійно! Та не плач, заради Бога! Ми зараз прийдемо. Тобто, прибіжимо… Все, бувай!

Миха тут-таки зателефонував Льохові.

— Льохо, до зброї!

Що там знову? — ліниво відповів той.

— У Яни батю заарештували!

— Як?! За що?!

— Нічого не знаю! П’ять хвилин, козлячий столик! Давай, кабанчиком!

— Ага!

За п’ять хвилин у бік Яниного будинку спішно крокували Миха, Льоха й Настя. Ще за п’ятнадцять трійця вже була у Яни вдома, оглядаючи безлад, якщо не сказати погром, вчинений міліціонерами.

— Це що тут було? — здивовано запитав Миха.

— Як після землетрусу, — додав Льоха.

Настя нічого не сказала, тільки підійшла до подружки й обійняла її. Яна, схлипуючи, плуга по розповіла про ранкові події.

Тітка Нюся спершу зацікавлено подивлялася на хлопців, потім повернулася і запитально глянула на маму Наталю. Та, нахилившись до її вуха, сказала неголосно:

— Це не прості хлопці. Це дуже розумні хлопці, й вони справді можуть допомогти.

Тітка Нюся із сумнівом подивилася на Миху, потім на Льоху, а перевівши погляд на Настю, скептично посміхнулася.

— Так-так! Можуть! А ви не знаєте, то й не кажіть! — несподівано викрикнула Яна, помітивши цю посмішку.

Тітка Нюся знітилась.

— Тихо! — твердо мовив Миха. — Ходімо в альтанку. Треба подумати і все обговорити.

У цей час до кімнати зазирнув Андрійко:

— Ма! Чай уже готовий?

— А це що за юний джентльмен? — усміхнувся Льоха.

— Це мій синок. Андрійком звуть.

— Ма, я чаю хочу! І взагалі… поїхали додому, га? Тут же спокійно погратися не дають. То міліція, то ці… — Андрійко неприязно подивився на нових гостей і зачинив двері.

* * *

Перший в альтанці заговорив Миха:

— Розкладімо все по поличках. Якщо припустити, а, як я розумію, в цьому сумнівів немає, що Петро Іванович фальшивими грошима не промишляє, то залишається один шлях: цю фальшиву двохсотку йому підкинули. Так?

— Звичайно, не займається! — аж підскочила Я на. — Як ти міг таке подумати?

— Тихо, Яночко, тихо! Я розумію, що ти знервована… Але ми зараз обговорюємо ситуацію. — Миха почухав потилицю. — Звідси запитання перше: хто підкинув? Запитання друге — де? Запитання третє — коли? І запитання четверте — скільки? Яно, ти точно пам’ятаєш, що у тата була пачка грошей?

— Товста пачка. — уточнив Льоха.

— І яких грошей? — додала Настя.

— У тата була товста пачка грошей. Які гроші — я не роздивилася. А пачка була… ну… ось така… — і вона показала пальцями, яка приблизно була пачка.

— А потім Петро Іванович сказав, що у нього цієї пачки не було? — запитав Льоха.

— Ну, так! Каже: яка пачка? Я тобі гроші з гаманця діставав. Але ж не я була напідпитку!

— Стоп! — піднесла руку Настя. — Отже, ти напідпитку не була… Чи не хочеш ти сказати, що тато був під мухою?

Усі зацікавлено подивилися на Настю. Миха застережливо підніс руку:

— Яночко, тільки правду! Ти ж розумієш, як це важливо? Ну? — І накрив її руку, що лежала на столику, своєю долонею.

Яна подивилася на Миху, схлипнула і опустила голову:

— Ну… Він і справді був нетверезий. Вони з друзями обмивали премію в якомусь кафе. Він ще з роботи прийшов раніше, ніж зазвичай. Вони там випили, але не так, щоб зовсім… Однак запах був.

— Стоп, стоп… З якими друзями? — перебив Яну Миха.

— А пам’ятаєш, коли Беччиних цуценят шукали? Вони теж тоді до нас приходили. Василь Андрійович й Андрій Степанович.

— Авжеж! Пам’ятаємо таких! — усміхнулася Настя. — їх Бечка теж не любить.

— Може, з них і почнемо? — запропонував Льоха.

Миха похитав головою. Яна дивилася на нього, як хворий дивиться на ліки, що дають останню надію на життя. Миха заплющив очі й зітхнув:

— Я думаю, що правильніше було б спочатку поговорити з Ігорем Борисовичем. Майор повинен бути в курсі справи, що там, і як. Може, Петра Івановича ось-ось мають випустити? Може, вже розібралися, в чому річ? А може, вже й випустили?

— Уже, так? — схопилася з місця Яна.

— Заспокойся, Яночко! Це тільки припущення, розумієш? — Миха дістав телефон, набрав номер і приклав палець до губ: — Тихо!.. Алло! Ігоре Борисовичу? Доброго дня! Ви на роботі? Ми з Льохою заскочили б, га? Дуже важлива! Для нас, принаймні. Добре, спасибі. Вже їдемо!

Миха сховав мобілку в кишеню.

— Ну, що, майор нас чекає… Яно, будь вдома й нікуди! Настю, приглянь за Яночкою, добре?

— Як? А я не… Так нечесно! — почала обурюватися Настя, але, глянувши на Яну, тут же замовкла і слухняно кивнула головою. — Так, звичайно! Побуду…

* * *

Хлопці швидко простували до міськвідділу міліції. Черговий був попереджений заздалегідь, тому без зайвих запитань пропустив друзів до майора. Ввічливо постукали в двері й увійшли до кабінету. Майор відвів погляд від паперів, що лежали на столі, й усміхнувся:

— Давно не бачились, містере Ватсоне й містере Холмсе! Що за невідкладна потреба привела таких видатних детективів до простого мента? Прошу сідати!

— Здрастуйте! Нам, якщо сказати чесно, не до жартів. Ваш старший