Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

Хейлі розглядав її деякий час, а потім перейшов до справи:

- Загалом, Єва Дев'ять, раніше вечора ми нікуди не полетимо. Пропоную тобі трохи ремннути[1]і зібрати поки свої речі ... Ах так, і омніпод не забудь. – Хлопець почав лізти по драбинці.

- Мій омніпод? Він справді мені потрібен? - Єва дивилася на свої пальці.

- Угу, - підтвердив Хейлі, продовжуючи підніматися. - Адже в ньому всі записи з твого Притулку. Без омніпода громадянином Нової Аттики не стати.

Єва пішла за хлопчиськом вгору по драбинці. Їй здавалося, що вона не просто піднімається – вона підноситься до тих відповідей, які зберігає її таємничий рятівник.

– Нова Аттика?” Це місто так називається?

- Н-так, для ребута ти, взагалі-то, забагато треплешся. Напевно, тому, що мало в цьому січеш, - сказав Хейлі з сміхом, залізши на головну палубу Біжу.

Його тон чомусь зачепив Єву.

– Для ребута? Що таке?

- Це ти, - відповів хлопчик абсолютно незворушно і сів на стілець на камбузі, що ширяє в повітрі.

Присівши поряд за маленький стіл, Єва дивилася, як Хейлі поглинає ще одну часточку вокса. Робив він це неохайно, як Ровендер. "Матр вирішила б, що він погано вихований", - подумала дівчинка.

Хейлі продовжив пояснення з набитим ротом:

- Ти ж народилася в Притулку, так?

Єва просто кивнула і постаралася надати собі байдужого вигляду. Вона відвела погляд від пілота і почала розглядати камбуз. У низькі стіни були вбудовані автомати видачі різної синтетичної їжі: поживних капсул, піт-батончиків, сил-А-морсу, ароматизованих гідраційних пігулок. Хейлі доїв фрукт і витер рот рукавом.

- Ну от, значить, ти ребут.

Єва мовчала. Її турбувало, як саме він вимовляв «ребут», але дівчинка намагалася не панікувати.

– А я евакуатор, – гордо казав Хейлі. – На цьому кораблі я вистежую людей, що вийшли на поверхню, і перекладаю їх у велике місто Нова Аттика, «де чекає прекрасне і світле майбутнє». Це досить далеко на заході, але летіти не так вже й довго.

- А як ти мене відстежив? За омніподом? - Запитала Єва. Вона відчувала себе страшно неосвіченою: ніби Хейлі знає все, а вона зовсім нічого.

– Ні. - Хлопчик підвівся і підійшов до неї. - У тебе вживлений чіп.

– У… мене? - Здивувалася Єва. – На мою думку, ні. Матр ніколи не говорила про…

- Та ні, так і є, - перебив Хейлі. Він дуже обережно провів пальцями по шиї дівчинки - біля самого основи черепа. – Чіп… прямо… тут. - І Хейлі зупинився на невеликій опуклій родимці.

- Зафіксовано почастішання пульсу, Єва Дев'ять, - заговорила нашивка на туніку.

Єва шльопнула по нашивці, і та замовкла на півслові. Вдавши, що не чула попередження туніки, вона відійшла від Хейлі і зазирнула в кабіну.

– Ух ти. Звідси ти пілотуєш корабель?

Перед великим напівкруглим лобовим склом та вигнутою панеллю керування стояло одне крісло. З нижньої частини панелі стирчали пучки різнокольорових дротів – наче коріння перевернутого догори ногами дерева. Омніпод Хейлі, що лежить на підлозі кабіни, демонстрував голограму «Біжу»; підпис говорив: «Компактний транспортник ПВЧ».

- Так, звідси я керую кораблем. - Хейлі притулився до дверного отвору. – І скажу тобі, відчуття ті ще.

Єва покрутила кульовий маніпулятор, вбудований у панель керування.

- Чи легко на ньому літати?

- Ні, - відповів Хейлі, м'яко прибираючи руку дівчинки від панелі. - Виглядає, може, і просто, але поки до ладу розберешся, витратиш багато часу. Усі пульти дуже чутливі.

Єва підняла омніпод, щоб краще вивчити голограму. Схема електропроводки судна пульсувала, наче електронна нервова система.

– З «Біжу» все гаразд?

Хейлі взяв у неї з рук омніпод і відповів:

– Так, звісно, ​​я просто дещо… налагоджую. - І він підвів Єву назад до сходів, що ведуть у вантажний відсік. - Коротше, давай ти і твій синій друг відпочинете тут на судні, а я трохи пізніше повідомлю вам точний час відправлення. Тільки омніпод не забудь.

Єва обернулася до нього:

– А, так, щодо цього… Бачиш, мій омніпод… він, ем… пропав.

- Зник? - Хейлі здивовано підняв брову.

– Ну… так. - Єва чомусь занервувала - не дуже її гріла перспектива пояснювати новому знайомому, що саме сталося. Виникло почуття, ніби вона порушила якісь негласні правила. Але у всяких там тестах з виживання ні слова не йшлося про втрату омніподу. Хоча, якщо подумати, без нього не обходилося жодне тренування. Як шкода, що Матр більше немає, і вона не може розтлумачити їй усе це. – Розумієш, нас переслідували – Рові (мого синього приятеля), мене та мою Матр. Якщо чесно, не просто переслідували – полювали за нами. Один такий величезний волохатий прибулець Бестіїл.

Хейлі схрестив руки на грудях. Легка усмішка пробігла по його обличчю, на якому вже позначилася тонка щетина.

– Продовжуй.

– Ну… – Єви не хотілося про це говорити. Надто вже недавно все сталося. Надто жваво все стояло перед очима. Їй хотілося змінити тему. Хотілося піти.

– Привіт! – знизу пролунав гучний голос Ровендера. - Єва Дев'ять?

– Я… я тут, – крикнула вона у відповідь. – Зараз спущусь. - Єва знову подивилася на Хейлі. Його кудлаті вихори повністю закривали одне око глибокого бурштинового кольору. Дівчинка нервувала, і в неї трохи паморочилося в голові. - Загалом, омніпода в мене більше немає, - вимовила вона нарешті. - Я скористалася ним, щоб убити Бестіїла.

- Прямо вбити? - З усмішкою уточнив юний пілот. - Що, жбурнула омніпод у голову цьому мисливцю?

Очі Єви звузилися, а голос пролунав отруйно:

– Ні. Використовувала його, щоб заманити піщаного снайпера, після чого той зжер мисливця.

- Ласкаво, ребут. Як скажеш. - Хейлі відвернувся від Єви і відкрив якусь скриньку.

– Це правда! Мій омніпод загубився десь у пустелі! – обурилася Єва.

– Ну, тоді тобі краще піти до піщаного снайпера і попросити його повернути твій омніпод, бо без нього в місто тебе не пустять.