Читати книгу - "Чорна киця для натхнення, Ольга Томашук"

Їду в таксі, розглядаю все навколо. Цікаво. Хоч і живе в Києві сестра, буваю тут дуже нечасто. Тому їду та насолоджуюсь краєвидами. Дерева ще зелені та де-не-де на сонці вже починає виблискувати золоте листя. А ось вже видніються і Печерські пагорби. На них розкинувся «Мистецький арсенал». Туди мені і треба. Все навколо таке гарне та незнайоме. На мить здається, що потрапила у минуле, настільки старовинною є ця будівля. Споруда бурштинового кольору  у променях ще яскравого сонця виглядає казково. Виходжу з таксі та йду до парадного входу. Показую своє запрошення та проходжу в середину. Йду коридорами та потрапляю в простору колонну залу. Бачу, що вже є багато гостей. Усі розсідаються на свої місця. Хтось спілкується, хтось сміється, хтось дуже нервується. Я вирішила сісти десь позаду, ближче до виходу. Так мені спокійніше. Роздивляюся все навколо. Цікаво і хто це все придумав? Паперові квіти прикрашали залу. Вони повільно розкривали свої бутони поступово змінюючи свій колір. Мене дуже здивували паперові створіння, схожі на велетенські оригамі, які прогулювались поміж гостей. Серед гостей було багато відомих письменників. Вони гуртувались та спілкувались про щось своє. Мою увагу привернуло знайоме обличчя. Я вдивлялася в нього та ніяк не могла второпати де я його вже бачила? Отакої! Та це ж Тарас Шевченко, а он там Іван Франко, а неподалік від них з кимось спілкується Леся Українка. Ото гримери постарались! Знімаю капелюха перед їх талантом! Раптом чую знайомий голос, повертаю голову на звук. Праворуч від мене сидить Коронація та тримає паперову кицю на руках.

— Рада, що ти приїхала! Ще не всі зібралися. Але думаю, що скоро вже розпочнемо. Ти готова до промови?

— Взагалі то я дуже сподівалась загубитись серед великої кількості гостей та пропустити цей пункт.

— Боїшся?

— Коронаціє, ти ж знаєш, що я не дуже люблю знаходитись серед натовпу, а ще менше люблю виступати на публіці. Мене це лякає. Мені стає ніяково і слова плутаються…

— А чому ти заздалегідь не написала промову?

— Сподівалась, що на мене часу не вистачить.

— О-о-о за це не переймайся! — розсміялася Коронація. — Сьогодні часу вистачить для усіх. Звідси ніхто не піде мовчки.

Коронація встала зі свого місця в одній руці тримаючи паперову кицю, а іншою поправляючи сукню.

— До речі, ледь не забула! Це тобі для натхнення. — сунула мені кицю в руки та розчинилась у натовпі.

Я сиділа і здивовано розглядала це паперове створіння. Очі такі самі як в моєї Чорнички. Такі ж зелені, такі ж трохи зверхні та чимось невдоволені, та водночас випромінювали неймовірне тепло. Воно огортало мене та заспокоювало. Розкажеш комусь, не повірять.

А ось, нарешті, початок. Ведуча вийшла на сцену і почала говорити. Дивно, вона так схожа на Коронацію. Може збіг? Тим часом ведуча привітала всіх з ювілеєм конкурсу «Коронація слова», подякувала організаторам та журі. Подякувала письменникам, авторам, за те, що наважились та взяли участь. Та запросила кожного учасника вийти з невеликою промовою на сцену.

Сучасні автори, журі, письменники з минулого… кожен хотів сказати своє слово, відкрити свою душу, познайомити інших зі своєю творчістю. Було цікаво слухати. Ось уже більш ніж половина присутніх поділилися своїми думками. Паперова киця почала крутитися в мене на колінах та переводити свій погляд з мене на сцену і  так по колу.

— Та зрозуміла я! Прийшла моя черга… Але ти йдеш зі мною! — заявила я паперовому створінню. Взяла на руки, ще раз подивилась в зелені очі для заспокоєння, видихнула та пішла в сторону сцени.

Дочекалася своєї черги. Під оголошення ведучої та її підбадьорливий погляд та тихе муркотіння киці вийшла на сцену. Ноги тряслися від хвилювання, долоні спітніли я вчепилася в паперову кицю як в рятівне коло. Стою навпроти мікрофона, усі дивляться на мене. Вдих, видих. Я зможу…

— Я завжди боялася щось розпочинати, завжди боялася, що в мене не вийде або не вистачить натхнення та сил довести справу до кінця. Та тепер я знаю, коли в тебе є підтримка, коли в тебе хтось вірить,  тоді завжди все вийде. — говорила я притискаючи до себе кицю. —  Є одна важлива річ про яку треба пам’ятати, натхнення завжди приходить неочікувано в наше життя. І воно не питає нас готові ми чи ні. Але ніколи не відмовляйтеся від нього, бо коли б воно не прийшло, це завжди вчасно. Просто ми не завжди розуміємо це. — я уважно подивилась в очі паперової киці, почухала її на останок за вушком і відпустила. Нехай біжить, можливо ще комусь потрібна її допомога. А моє пухнасте натхнення чекає на мене вдома.

Кінець